Новий рік на носі. Хтось у радісному передчутті, хтось у справах, судомно завершуючи заплановане, хтось у смутку, що ще один рік пролетів повз.
Звідусіль колеги, психологи, пропонують передноворічні семінари та майстеркласи про "правильне" завершення року та вміле ставлення цілей на наступний. Здавалося б, добра справа, адже важко рухатися без розуміння того, що ти маєш і чого хочеш.
Здавалося б, але...
Я часто помічаю, як прагнення все планувати перетворюється на зайвий контроль і напруження. Очікування щодо себе та інших виростають до нереалістичних, а розчарування від невиконаного руйнує позитивне ставлення до себе та віру у власні сили.
То чи справді треба все "правильно" завершувати та чітко планувати?
А може, дозволити життю відбуватися природно і спонтанно? Замінити слово "план" на слово "мрія" (адже не все піддається плануванню)? Згадати всі дива, які з вами трапилися в житті, та повірити в прихильність Всесвіту, Бога або того, у що ви вірите?
Звісно, під лежачий камінь вода, як відомо, не тече. Але надмірно напружений, тривожний та вимогливий до себе камінь потоку води теж не посприяє. Більше того, силувані "бовтання" можуть взагалі розігнати всю воду навколо нього.
То що ж робити? Планувати чи ні?
Мені здається, майстерність життя в тому, щоб знайти свій оптимальний баланс дії та довіри життю. Такий, за якого зміни, з одного боку, відбуваються, з іншого, після їх досягнення залишаються сили радіти їм. Такий баланс можливий, коли планування передбачає:
- реалістичні цілі, яких вам під силу досягти;
- зрозумілі й конкретні кроки для їх реалізації;
- опору переважно на внутрішні, а не на зовнішні ресурси;
- щире бажання досягти мети та внутрішню готовність до цього;
- гнучкість: можливість змінювати план, аналізувати невдалі кроки без зайвої самокритики та самоїдства.
Тоді і тільки тоді, на мою думку, планування не буде невротизувати. З'являться ресурси насолоджуватися процесом та результатом, а не постійно гнатися за новими вершинами, водночас знецінюючи досягнуте.
