Любите компанії, але наступного дня ховаєтесь від кур'єра? Ось хто ви насправді

Ненавиджу популярні психологічні тести, хоча іноді й сам їх пишу. Вони завжди заганяють у кут і змушують обирати сторону, інформує Ukr.Media.

Якщо ти ставиш позначки навпроти «люблю вечірки» та «легко знайомлюся» — вітаю, тебе офіційно записують у життєрадісні екстраверти, які нібито харчуються сонячним світлом і чужою увагою. А якщо зізнаєшся, що іноді люди тебе дратують — система вішає ярлик похмурого інтроверта, якому місце у печері з томиком Шопенгауера.

Але ж життя якось складніше за цей примітивний поділ. Більшість із нас не вписується в ці картонні стереотипи. Я, наприклад, можу провести чудовий вечір у галасливому барі, жартувати, підтримувати світську бесіду і навіть отримувати від цього щире задоволення. Але наступного дня мені фізично необхідно, щоб мій телефон мовчав, а кур'єр залишив піцу під дверима і пішов, не вимагаючи зорового контакту.

І для людей у цьому стані є термін — амбіверти.

Психологи люблять усе ускладнювати. Там є така Марті Лейні, яка порівнює це зі шкалою колірної температури. Мовляв, є радикально сині інтроверти, яким для відновлення потрібна абсолютна тиша, і яскраво-червоні екстраверти, які заряджаються, лише коли труться об інших людей. А я десь посередині, в зеленувато-жовтій зоні. Звучить трохи як опис стану після вчорашнього бурбону.

Навіть старий Карл Густав Юнг, який і вигадав усю цю історію з інтроверсією та екстраверсією, чудово розумів, що чистих типів не існує. Він ще тоді писав, що екстремуми згладжуються, коли нам доводиться просто виживати в соціумі, усміхатися босові чи домовлятися з сантехніком.

Чомусь заведено вважати, що світ належить галасливим хлопцям. Сучасна культура метушні наполегливо пхає нам в обличчя образи експансивних, зухвалих лідерів. Нам роками продавали ідею, що ти маєш бути як Стів Джобс — рвати сорочку на грудях, випромінювати харизму і роздавати вказівки. Але в реальному житті такі люди найчастіше просто виснажують.

Нещодавно натрапив на дослідження одного професора з Пенсильванії, Адама Гранта. Він вирішив перевірити, хто насправді краще продає — сором'язливий мовчун чи душа компанії. Взяв хлопців із софтверної компанії, виміряв їхні рівні відкритості й три місяці рахував їхній виторг. Інтроверти, очікувано, трохи пасли задніх — робили свої 120 баксів на годину і не привертали до себе уваги. Але парадокс у тому, що галасливі, гіперактивні екстраверти заробили всього на п'ять баксів більше. Їхня наполегливість тупо дратувала клієнтів.

А знаєте, хто побив рекорди, заробляючи по 155 доларів? Ті самі амбіверти. Хлопці із золотої середини.

Інший дослідник, Деніел Пінк, називає це співналаштованістю. Вони знають, коли треба красиво розписати переваги товару, а коли — просто замовкнути і послухати людину, не намагаючись втюхати їй те, що їй не потрібно. Нормальні людські стосунки виявилися ефективнішими за агресивний маркетинг. Здається, саме в цій гнучкості й головний козир.

Це модне слово нетворкінг, коли люди збираються в одній залі, щоб обмінятися візитками і забути одне одного через годину, викликає у мене лише легку нудоту. Психологиня Сьюзен Кейн якось дуже влучно зауважила, що кілька міцних контактів із людьми, з якими тобі справді комфортно помовчати, працює краще за найбільшу базу в телефоні.

Єдине, що дійсно має значення в цьому всьому — вміння вчасно сказати стоп. Я довго вчився не відчувати провини за те, що йду з вечірки першим. Якщо ти кілька разів вдало пожартував у компанії, від тебе автоматично чекають, що ти працюватимеш тамадою до ранку. Немає нічого поганого в тому, щоб сказати: «Друзі, ви чудові, але мій ліміт на людей сьогодні вичерпано. Побачимося наступного разу».

І піти додому. Де на тебе чекає тиша, зручний диван і жодної потреби бути кимось, окрім себе.