Скільки часу наодинці із собою призводить до почуття самотності

Знаєте це почуття, коли після довгого дня ти нарешті зачиняєш за собою двері квартири, видихаєш і ловиш себе на думці: слава богу, жодної живої душі навколо, інформує Ukr.Media.

Ми витрачаємо стільки зусиль, щоб відвоювати собі право на тишу, що іноді забуваємо про тонку межу між бажаним спокоєм і тим станом, коли тиша починає тиснути.

Науковці вирішили виміряти те, що поети та старі бармени знають уже не одну сотню років. Хлопці з Університету Аризони задалися питанням різниці між соціальною ізоляцією (це коли ти об'єктивно один у кімнаті) і самотністю (це коли тобі від цього суб'єктивно кепсько).

Щоб не покладатися на брехливі анкети, вони навішали на чотириста з гаком людей різного віку такі собі електронні диктофони. Штуковина кріпилася на пояс і кілька днів поспіль, кожні пару хвилин, записувала короткий шматок звуку. Чи ти говориш із кимось по телефону, чи мовчки стоїш у заторі, чи просто дивишся у стіну під бубніння телевізора.

Виявилося, що в середньому піддослідні проводили наодинці із собою десь дві третини свого часу. А от ті, хто уникав людей понад 75% часу, почувалися найгірше.

Але найцікавіше інше. Знаєте, який загальний відсоток збігу між цим об'єктивним сидінням наодинці та глибоким внутрішнім відчуттям покинутості? Три відсотки. Тобто загалом зв'язку майже ніякого.

Ти можеш тижнями працювати з дому, обростати щетиною, спілкуватися хіба що з кур'єром через зачинені двері і почуватися абсолютно задоволеною життям людиною. Або сидіти на гучній вечірці, де всі сміються, дзвенять келихами, плескають тебе по плечу, і при цьому відчувати таку порожнечу, ніби ти останній космонавт на згаслій станції.

Звісно, лікарі не просто це досліджують. Хронічна, справжня самотність — це паршиво. Вона б'є по фізіології сильніше, ніж деякі наші з вами шкідливі звички. Там і стрес, і тривожність, і навіть ризик передчасно зійти з дистанції від онкології зростає на якусь неприємну третину порівняно з тими, хто ділить з кимось побут.

Але тут є один нюанс, який робить це дослідження справді життєвим. Це вік.

Поки ти молодий, ізоляція часто здається свідомим вибором. У двадцять з чимось тобі здається, що попереду ще вагон часу на всі ці доленосні зустрічі, романи та створення міцних соціальних зв'язків. Не зустрів нікого сьогодні — зустрінеш завтра. Не пішов у бар — пограв у приставку. Суспільство це легко пробачає, та й ти сам не сильно переймаєшся.

А от після шістдесяти семи років — дослідники виділили саме цей рубіж — правила гри непомітно змінюються.

У старшому віці збіг між фізичною відсутністю людей поруч і почуттям тотальної самотності стрибає до 25 відсотків. Для літніх людей піти кудись і заговорити з кимось — це вже не просто розвага. Це своєрідні ліки, інструмент збереження глузду і зв'язку з реальністю. Їм потрібен цей соціальний шум, щоб відчувати себе живими.