У складних ситуаціях ми можемо потребувати допомоги. І коли отримуємо її, то іноді вирішуємо, що нам винні. Ми стаємо вимогливими, навіть прискіпливими та ревнивими. Стаємо «важким випадком» для того, хто намагався допомогти. Як і чому це відбувається? І чи потрібно допомагати людям «до останнього», попри агресію та невдячність?
Є такий анекдот:
Жебрак стоїть біля храму і просить милостиню. Один заможний чоловік щоразу давав жебракові чималу суму грошей. І ось чоловік зник. Жебрак хвилюється, чекає. Через кілька тижнів жебрак знову зустрівся зі своїм благодійником.
— Куди ж ви поділися? — стурбовано запитує жебрак.
— Та ось, їздили з дружиною на море, — радісно відповідає чоловік.
— Отже, на море…
— Так. На море.
— І це за мої гроші?!
Є схожа історія:
Якось чоловік зустрів жінку, що сиділа на тротуарі та плакала. Коли він запитав її, що трапилося, жінка розповіла сумну історію про те, як вона йшла на ринок, щоб купити продуктів для святкування дня народження. Вона кілька місяців збирала ці гроші. І в неї вкрали гаманець з грошима. Немає грошей, немає продуктів, нічим частувати гостей, немає свята. Чоловік перейнявся горем жінки і дав їй утрачену суму. Жінка продовжувала гірко плакати.
— Чому ж ви плачете? — запитав чоловік. — Я ж дав вам грошей.
— Так, — повернула до нього своє заплакане і перекошене від образи обличчя жінка. — А гаманець?!
Якщо ми замислимося над цією історією і поставимо питання, що ж сталося з жінкою, то відповіді: «Їй усе мало», або «Вона скупа», або «Вона невдячна, інфантильна», — нас не задовольнять. Тут важливо зосередитися на тому, що жінка, зазнавши серйозної втрати, хоче не лише допомоги, не лише компенсації втрати, а хоче досягти ефекту, ніби нічого не сталося. Ефекту повного усунення травмувальних обставин. Це казковий, чарівний ефект. Коли всемогутній інший повністю усуває наслідки травми. «І я відчуваю, що я захищений». Ніби все добре. Хіба з цим почуттям щось не так?
Бажання бути абсолютно захищеним притаманне кожному з нас. Філософ Жильбер Сімандон у своїй книзі «Про тварину і людину» пише:
«У людини немає нічого. Вона лежить безпорадна, не здатна пересуватися, тоді як пташенята вже вміють добувати собі їжу, а комахи, ледь з’явившись на світ, знають, куди потрібно рухатися, щоб злетіти. Людина нічого не знає… Вона змушена всьому вчитися з нуля, довгі роки вона живе під опікою батьків, поки не почне самостійно заробляти на життя та долати небезпеки. Але натомість вона отримала розум, людина — єдина жива істота, яка може стояти на повен зріст і дивитися на небо».
Усвідомлювати свою незахищеність людині болісно і тривожно. Це лише одна з причин того, чому людині хочеться фантазувати не просто про дозовану допомогу, не просто про співчуття, що має межі, а про те, щоб за неї все було вирішено, і вона не відчувала такої незахищеності перед життям. І навіть якщо така людина глибоко страждає, дати їй усе не вийде. Поки людина не вибудує зрілі стосунки та зрілі захисти в цій незахищеності, вона прагнутиме незрілого захисту.
Один із прикладів — «пошук всемогутньої матері». Адже в дитинстві дитині здається, що батьки всемогутні. Цей етап настає, коли дитина починає здогадуватися, що затишок і тепло, молоко і комфорт — це не результат її всемогутньої турботи про себе, а турбота дорослих. Дитина буде дорослішати, віра танутиме, але її залишки завжди будуть з нею. І від того, наскільки тепер доросла дитина зможе бути причетною до цих всемогутніх «дорослих», залежатиме те, наскільки вона почуватиметься спроможною. Саме тому люди так цінують «зірок» і «сильних цього світу». У всіх нас є очікування всемогутньої та неруйнівної матері, матері-опори, яка задовольнить усі наші потреби. І коли хтось сильніший за нас нам допомагає, ці фантазії активізуються. Але коли «всемогутня мати» нам відмовляє, то «дитина» обурена. Її позбавили її власності.
У спрощеному вигляді все це зазвичай списують на недолюбленість. Але проблема в тому, що принцип задоволення прагне стати тотальним. Іншими словами, несвідоме бажання людини — не відчувати незадоволення в принципі. Однак будь-яка напруга і незадоволеність — велика проблема для принципу задоволення. Тому розвиток — завжди фрустрація.
«Всемогутня мати» ще й невразлива. Тобто щодо неї можна бути і жорстоким, і садистичним, і невдячним — вона все витримає. Відповідно, що більше ми підтримуємо ці фантазії у тих, кому допомагаємо, то більші напади агресії провокуємо. І навіть якщо комусь вдається видавати себе за таку собі «маму, яка все може і на все готова», на нього чекає нова складність: той, хто все може, той і в усьому винен.
Коментарі
Поки що немає коментарів. Будьте першим!