Помітив таку річ: дуже багато людей, уже в дорослому житті, будучи серйозними або не дуже серйозними, стороняться своїх колишніх однокласників. Не кажу, що всі. Але неодноразово помічав приблизно ось таку ситуацію. Якщо я йду з якимось знайомим по дорозі, спілкуюся, і цей знайомий раптом бачить попереду свого колишнього однокласника чи однокласницю, то в процесі спілкування часто пропонується змінити маршрут, аби не зустрічатися з тим, із ким зустрічатися не хотілося б.
Чому так?
Знайомим я намагаюся незручних запитань не ставити, а з вами ж ми на короткій нозі. Можемо «перемити кісточки» хоч кому для користі спільної справи)
Я тут покидав залишками того, що колись називалося мізками, і дійшов такого висновку. Найімовірніше, небажання зустрічатися з однокласниками нерідко виявляється у тих, хто не зміг досягти в житті якихось значущих вершин. Адже під час зустрічі буде поставлена низка запитань, як-от:
- Як справи?
- Чим зараз займаєшся?
Далі, звісно ж, будуть запитання: кого з наших бачив, із ким спілкуєшся. І так далі, і таке інше. Але що б ми не казали, найкрасномовніше про наші справи скаже наш зовнішній вигляд. Зовнішність, охайність, доглянутість. Одяг, телефон, який обов’язково задзвонить, особливо якщо він недорогий, та ще й із тріснутим екраном.
А хто з нас зміг досягти висот? А хто хоча б намагався? Оооось...
Думаю, що одна з причин криється саме в цьому. Тим паче, що заводіями та організаторами зустрічей однокласників нерідко бувають ті, хто й виглядає добре, і по курортах мотається, і грошей має стільки, що от би мені стільки... Впізнаєте когось із цих описів?
До речі, соціологи, які вивчали зустрічі випускників в Америці, дійшли того самого: туди охочіше йдуть ті, у кого, за загальними мірками, все склалося, — добра робота, сім’я, діти. А дехто готується до зустрічі за кілька місяців: сідає на дієту, приводить себе до ладу.
Психологи давно пояснили, чому саме однокласник так боляче зачіпає. Ще в 1950-х психолог Леон Фестінгер описав, що ми оцінюємо себе, порівнюючи з подібними до нас людьми. А хто на нас схожий більше, ніж однокласник? Той самий вік, те саме подвір’я, та сама школа, старт однаковий. Порівняння з тим, у кого справи кращі, б’є по самооцінці, особливо якщо нещодавно в самого щось не склалося. І людина починає казати: «Та ми й не дружили ніколи».
Можливо, одна з причин — це небажання витрачати час на пояснення типових формальних запитань. Та й потім, не всі ж однокласники в роки навчання трималися купкою. Хтось дружив, хтось ні.
Але є в мене ще одна підступна думка, яка, можливо, є приводом обходити подібні зустрічі. Озвучити?
Скажу. Річ у тім, що, входячи у доросле життя, багато хто з нас вдягає різні маски. Важливості, Розумності, Значущості... І так далі. А однокласники ж знають нас усіх як облуплених! Нестиковочка може вийти. А якщо ще хтось поруч. А раптом щось ляпнуть? А раптом з’ясується, що ми не такі вже й круті, не такі вже й розумні й не такі вже й значущі?
Хоча, якщо подумати, знають-то вони нас п’ятнадцятирічними.
Психологи опитали понад 19 тисяч людей від 18 до 68 років, і виявилося, що люди в будь-якому віці впевнені: за минулі десять років вони сильно змінилися, а далі залишаються майже такими самими. Помиляються! Змінюємось ми й далі, і в будь-якому віці. Тож при зустрічі ніяково обом: ім’я знайоме, а людина перед тобою вже інша. Тільки пам’ятає-то вона ту, попередню.
Ну, наприклад, у товаристві якихось нових знайомих я, приміром... СУТО ДЛЯ ПРИКЛАДУ не хотів би почути від випадково зустрінутого однокласника його яскравий спогад:
— А пам’ятаєш, як Льонька зустрічав тебе в школі вітальним ляпасом по обличчю? Я вчора з Льонькою бачився. У нього зараз мережа власних автосервісів. Дружина на 15 років молодша, красива — слів бракує. Льонька їй свого Мустанга подарував, а собі взяв нового Крузака. Ну а ти що? Як життя?
— Та все класно, — відповідаю я, підморгую, посміхаюся і йду до своїх пошарпаних жигулів із думкою про те, куди б провалитися зараз від погляду своїх нових знайомих, в чиїх очах я впав на кілька пунктів одразу.
... Це я трохи пофантазував, але суть, думаю, ви вловили.
Але попри все це, я радий бачити своїх однокласників у доброму здоров’ї, у гарному настрої, з тими чи іншими успіхами. Всі, з ким підтримую зв’язок, — усі молодці.
Насправді зробити перший крок і написати людині зовсім не так страшно, як нам здається.
У дослідженні американських психологів майже 6000 людей написали короткі повідомлення старим знайомим. Виявилося, що відправники завжди сильно недооцінювали те, як сильно їхньому повідомленню зрадіють. Причому чим несподіваніша була вісточка і чим менше люди спілкувалися в минулому, тим приємнішим був сюрприз.
Життя сповнене несподіванок.
Коментарі
Поки що немає коментарів. Будьте першим!