Сьогодні на Марсі річки текти не можуть. Причина полягає в тому, що при атмосферному тиску, який там панує, вода закипає при дуже низьких температурах. Однак жодна інша рідина не могла утворити марсіанські русла, які видно з космосу, і єдине можливе пояснення їх наявності — створення річок, що текли у далекому минулому. Для цього потрібно допустити, що в більш ранні епохи атмосферний тиск на Марсі був значно вище.
Чи можливе таке? Так, адже Марс — єдина планета, де речовина полярних шапок збігається за складом з основним газом атмосфери вуглекислим газом. Це означає, що якщо всю речовину полярних шапок Марса перетворити в пар, то тиск його атмосфери зросте. У 1970 роки було висунуто кілька гіпотез, що пояснюють глобальні кліматичні зміни на Марсі. Наприклад, оригінальну теорію запропонував знаменитий американський астрофізик Карл Саган. За останні 100 000 років Земля пережила чотири періоди зледеніння, що перемежовувалися теплими міжльодниковими періодами. Найбільш імовірною причиною чергування періодів є зміна притоку сонячного тепла. Можливо, Марс теж піддається цьому впливу, яке, на думку Сагана, в даний час знижений.
Доказом його теорії служить виявлення на Марсі характерних форм рельєфу, утворених льодовиками: «висячі» долини, гострі гребені, сідловини. Але самих льодовиків не видно, тому був зроблений висновок, що такі зледеніння траплялися в далекому минулому — в епохи більш різноманітного клімату.
Катастрофа на Марсі
Однак незабаром на зміну теорії марсіанського льодовикового періоду прийшла теорія катастрофи, яка стверджує, що колись сусідня планета була у всьому подібна до Землі, але загинула в результаті зіткнення з якимось великим небесним тілом. «Катастрофісти» міркують так. Марс є «аномальною» планетою. У нього орбіта з великим ексцентриситетом. У нього майже немає магнітного поля. Вісь його обертання виписує в просторі дикі «кренделі». Більшість ударних кратерів на поверхні Марса «туляться» на південь від так званої лінії дихотомії, що розділяє зони з характерним рельєфом. Сама лінія незвичайна і відзначена укосом гористої південної півкулі. На Марсі є й інше унікальне утворення — жахливий каньйон долини Маринер протяжністю 4 000 кілометрів і глибиною 7 кілометрів. Найцікавіше: глибокі і широкі кратери Еллада, Ісіда і Аргир «компенсовані» на іншій Стороні марсіанської кулі опуклостями Елизий і Фарсида, від східного краю якого починається долина Маринер.
Насамперед «катастрофісти» спробували пояснити загадку дихотомії планети. Ряд вчених висловлювалися на користь тектонічних процесів, але більшість погоджується з Вільямом Хартманом, який в січні 1977 року заявив: «Зіткнення астероїда в тисячу кілометрів у поперечнику з планетою могло зробити істотну асиметрію, можливо, збивши кору з одного боку планети... Такого роду зіткнення могло викликати асиметрію Марса, де одна півкуля поцятковане безліччю древніх кратерів, а інше було майже повністю видозмінене вулканічною діяльністю». Згідно з популярною гіпотезою, в давнину існував невеликий планетоид, орбіта якого проходила між орбітами Марса і Юпітера (у тому самому місці, де нині знаходиться головний пояс астероїдів) — його називають Астрою. При черговому зближенні з Марсом планетоид був розірваний гравітаційними силами, в результаті чого кілька великих уламків кинулися до Сонця. Найбільший уламок, що залишив після себе кратер Еллада, завдав по корі Марса вертикальний прямий удар. Він пробив її до внутрішньої магми, викликавши величезну хвилю стискання і зсувні хвилі. В результаті на протилежній стороні початку спучуватися височина Фарсида.
Одночасно ще два великих фрагмента Айстри пробили кору Марса. Ударні хвилі досягли такої сили, що не тільки порозбігались планету, але і повинні були «проткнути» її наскрізь. Внутрішній тиск шукало виходу, і згублена планета лопнула по шву—утворився жахливий розріз, який ми нині знаємо як долину Марінер. У Той же час Марс втратив і частини своєї атмосфери, яку буквально «зірвало» жахливим катаклізмом. Коли сталася катастрофа? Відповіді немає. Єдиний метод датування окремих об'єктів на поверхні сусідніх планет пов'язаний з підрахунком ударних кратерів на них на основі вірогідності зіткнень. Якщо ж ми приймаємо припущення, що на південне півкуля Марса одноразово випало велика кількість уламків гіпотетичної Айстри, то метод датування через метеоритну статистику втрачає сенс. Тобто катастрофа могла статися і 3 млрд років тому, і 300 мільйонів років тому.
Ядерна війна на Марсі
«Катастрофісти», описуючи загибель Марса, зазвичай виходять з міркування, що це був природний процес, який ніяк не пов'язаний з діяльністю розумних істот. Проте авторитетний американський вчений Джон Бранденбург, володар докторського ступеня Каліфорнійського університету в Девісі за роботи в галузі космічної плазми, висунув екстравагантну теорію, згідно з якою Марс загинув в результаті широкомасштабної війни із застосуванням термоядерної зброї. Справа в тому, що ще апарати «Вікінг», що працювали на сусідній планеті в 1970-і роки, встановили надлишковий вміст легкого ізотопу ксенону-129 порівняно з важкими ізотопами в місцевій слабенькою атмосфері, адже, наприклад, в земній повітрі їх частки приблизно рівні. Отримані дані підтвердив і марсохід «Кьюріосіті». Виявлений легкий ізотоп міг утворитися тільки з радіоактивного йоду-129, який в свою чергу має порівняно невеликий період напіврозпаду — 15,7 мільйонів років. Питання: звідки він узявся в таких значних кількостях на сучасному Марсі?
Учені поки не змогли знайти виразне пояснення черговий марсіанської «аномалії». Тому, виступаючи 1 березня 2015 року на Місячно-планетної конференції в Х'юстоні, Джон Бранденбург дав свою інтерпретацію походження ксенону-129. Дослідник зазначив, що подібний надлишок легкого ізотопу виникає при діленні урану-238 швидкими нейтронами і звичайний для тих локацій земної атмосфери, де вона була забруднена продуктами атомних випробувань. Також вчений нагадав про спостереження космічного апарату «Марс-експрес», який зафіксував з орбіти наявність на північних рівнинах Червоної планети темних відкладень, схожих на вулканічне скло, площею 10 мільйонів км2. Причому зони цих порід збігаються з районами максимальної концентрації радіоактивних елементів. Бранденбург припустив, що «Марс-експрес» знайшов не Що інше, як тринитит — ядерне скло, що з'явилося на Землі після випробувань першої атомної бомби в пустелі Невада. В офіційній науковій доповіді Джон Бранденбург лише констатував виявлені факти, не намагаючись дати їм пояснення,
