— Ви — коваль?
Голос за спиною пролунав так несподівано, що Василь аж здригнувся. До того ж він не чув, щоб двері в майстерню відкривалася і хтось заходив усередину.
— А стукати не пробували? — грубо відповів він, злегка розлютившись і на себе, і на енергійного клієнта.
— Стукати? Хм... Не пробувала, — відповів голос.
Василь схопив зі столу дрантя і, витираючи натруджені руки, повільно обернувся, прокручуючи в голові відповідь, яку він зараз збирався видати в обличчя незнайомця. Але слова так і залишилися десь в його голові, тому що перед ним стояв вельми незвичайний клієнт.
— Ви не могли б виправити мені косу? — жіночим, але трохи хрипкуватим голосом запитала гостя.
— Все, так? Кінець? — відкинувши ганчірку кудись у куток, зітхнув коваль.
— Ще не все, але набагато гірше, ніж раніше, — відповіла Смерть.
— Логічно, — погодився Василь, — не посперечаєшся. Що мені тепер робити?
— Виправити косу, — терпляче повторила Смерть.
— А потім?
— А потім наточити, якщо це можливо.
Василь кинув погляд на косу. І дійсно, на лезі були помітні кілька вищербин, та й саме лезо вже пішло хвилею.
— Це зрозуміло, — кивнув він, — а мені-то що робити? Молитися або збирати речі? Я просто в перший раз, так би мовити...
— А-а-а... Ви про це, — плечі Смерті затряслися в беззвучному сміхові, — ні, я не за вами. Мені просто косу потрібно підправити. Зможете?
— Так я не помер? — непомітно обмацуючи себе, запитав коваль.
— Вам видніше. Як ви себе почуваєте?
— Та ніби нормально.
— Ні нудоти, запаморочення, болю?
— Н-н-ні, — прислухаючись до своїх внутрішніх відчуттів, невпевнено промовив коваль.
— В такому разі, вам не про що турбуватися, — відповіла Смерть і простягнула йому косу.
Взявши її, моментально задерев'янілі руки, Василь взявся оглядати її з різних сторін. Справ там було на півгодини, але усвідомлення того, хто буде сидіти за спиною і чекати закінчення роботи, автоматично продовжувати термін, як мінімум, на кілька годин.
Переступаючи ватяними ногами, коваль підійшов до ковадлі і взяв у руки молоток.
— Ви... Сідайте. Не будете ж ви стояти?! — вклавши у свій голос всю свою гостинність і доброзичливість, запропонував Василь.
Смерть закивала головою і сіла на лаву, спершись спиною на стіну.
***
Робота підходила до кінця. Випрямивши лезо, наскільки це було можливо, коваль, взявши в руку точило, подивився на свою гостю.
— Ви мене вибачте за відвертість, але я просто не можу повірити в те, що тримаю в руках предмет, з допомогою якого було угроблено стільки життів! Ні одна зброя в світі не зможе зрівнятися з ним. Це справді неймовірно.
Смерть, яка сиділа на лавці в невимушеній позі, і роздивлялась інтер'єр майстерні, як-то помітно напружилася. Темний овал капюшона повільно повернувся в бік коваля.
— Що ви сказали? — тихо промовила вона.
— Я сказав, що мені не віриться в те, що тримаю в руках зброю, що...
— Зброю? Ви сказали зброю?
— Може я не так висловився, просто...
Василь не встиг договорити. Смерть, блискавичним рухом схопившись з місця, через мить опинилася прямо перед обличчям коваля. Краї капюшона злегка тремтять.
— Як ти думаєш, скільки людей я вбила? — прошипіла вона крізь зуби.
— Я... Я не знаю, — опустивши очі в підлогу, видавив із себе Василь.
— Відповідай! — Смерть схопила його за підборіддя і підняла голову вгору, — скільки?
— Н-не знаю...
— Скільки? — викрикнула вона прямо в обличчя коваля.
— Та звідки я знаю скільки їх було? — намагаючись відвести погляд, не своїм голосом пропищав коваль.
Смерть відпустила підборіддя і на кілька секунд замовкла. Потім, зігнувшись, вона повернулася до лавки і, важко зітхнувши, сіла.
— Значить ти не знаєш, скільки їх було? — тихо промовила вона і, не дочекавшись відповіді, продовжила, — а що, якщо я скажу тобі, що я ніколи, чуєш? Ніколи не вбила жодної людини. Що ти на це скажеш?
— Але... А як же?...
— Я ніколи не вбивала людей. Навіщо мені це, якщо ви самі прекрасно справляєтеся з цією місією? Ви самі вбиваєте один одного. Ви! Ви можете вбити заради папірців, заради вашої злості і ненависті, ви навіть можете вбити просто так, заради розваги. А коли вам стає цього мало, ви влаштовуєте війни і вбиваєте один одного сотнями і тисячами. Вам просто подобається. Ви залежні від чужої крові. І знаєш, що найгірше у всьому цьому? Ви не можете собі в цьому зізнатися! Вам простіше звинуватити у всьому мене, — вона ненадовго замовкла, — ти знаєш, якою я була раніше? Я була гарною дівчиною, я зустрічала душі людей з квітами і проводжала їх до того місця, де їм судилося бути. Я посміхалася їм і допомагала забути про те, що з ними сталося. Це було дуже давно... Поглянь, що зі мною стало!
Останні слова вона викрикнула і, схопившись з лави, скинула з голови капюшон.
Перед очима Василя постало, помережане зморшками, обличчя глибокої старої. Рідкісні сиве волосся висіли сплутаним пасмами, потріскані куточки губ були неприродно опущені вниз, оголюючи нижні зуби, кривими осколками визирають з-під губи. Але найстрашнішими були очі. Абсолютно вицвілі, нічого не виражають очі втупилися на коваля.
— Подивися в кого я перетворилася! А знаєш чому? — вона зробила крок у бік Василя.
— Ні, — зіщулившись під її пильним поглядом, хитнув він головою.
— Звичайно не знаєш, — посміхнулася вона, — це ви зробили мене такою! Я бачила, як мати вбиває своїх дітей, я бачила як брат вбиває брата, я бачила як людина за один день може вбити сто, двісті, триста інших людей!.. Я ридала, дивлячись на це, я вила від нерозуміння, від неможливості того, що відбувається, я кричала від жаху...
Очі Смерті заблищали.
— Я поміняла своє прекрасне плаття на цей чорний одяг, щоб на ньому не було видно крові людей, яких я проводжала. Я одягла капюшон, щоб люди не бачили моїх сліз. Я більше не дарую їм квіти. Ви перетворили мене в монстра. А потім звинуватили мене у всіх гріхах. Звичайно, це ж так просто... — вона втупилася на коваля немиготливим поглядом, — я проводжаю вас, я показую дорогу, я не вбиваю людей... Віддай мені мою косу, дурень!
Вирвавши з рук коваля своє знаряддя, Смерть розвернулася і попрямувала до виходу з майстерні.
— Можна одне питання? — почулося ззаду.
— Ти хочеш запитати, навіщо мені тоді потрібна коса? — зупинившись у відкритій двері, але не обертаючись, запитала вона.
— Так.
— Дорога в рай... Вона вже давно заросла травою.
