Я не військовий, працював на СТО, на будівництві, приїжджав у Київ на заробітки. Я з Сумської області - місто Кролевець. На Майдані з першого дня. У лютому, коли Беркут зайняв Жовтневий палац, ми, 16 осіб, забарикадувалися в підвалі і просиділи в ньому дві доби. Нас вивели два депутати, не пам'ятаю їх прізвища, і медсестра з КМДА.
До Майдану моє життя можна описати одним словом - буденність. Працюй - заробляй, працюй - заробляй. От і все. Але у мене є дочка. Їй 16 років. Все ж не дарма життя прожив.
14 травня виїхав в зону АТО. Рішення ухвалив швидко. Розбудили, сказали: "У "Айдар" їдеш?" - "Їду". - Тоді збирайся". Людей на Майдані було багато, але не всі хотіли їхати. Хтось боявся. Перший шухер і половина людей із загону змилася. Приїхали інші. Знову якийсь шухер і знову розбіглися. Так відсівалися хлопці, поки не набрався батальйон.
Не всі готові до того, що біля тебе стріляють і танки їздять. На передовій немає таких, які не боялися б. Не божевільні ж. Як казав наш ротний: "Тихо сидимо і очкуєм".
Зараз закликають хлопців, яким по 18-19 років. А що вони в житті бачили? Я то хоч пожив. Хоч 40 років, але пожив. Тому й пішов добровольцем.
У нас був особливий штурмовий батальйон. Кістяк - десь 80 осіб. Ми беремо населений пункт, за нами приходять солдати, а ми рушаємо далі.
Щастя - перше місто, яке ми зайняли. За одну ніч взяли. Потім був блокпост біля Металіста. Ми там довго стояли. Відстрілювалися, людей виводили. Але місцеві були страшенно налякані. За їх уявленням, ми - "бандери", які всіх їдять, всіх б'ють. Перші два дні після звільнення я не бачив в м.Щастя жодного громадянського на вулицях. Люди ховалися, боялися виходити.
Я - водій на машині з зеніткою. Поки зенітник стріляє, прикриваю його. Він відстрілявся, я заскочив у машину, поїхали. У Георгіївці відбулося перше серйозне зіткнення. У нас дорога була така накатана - 800 метрів туди і назад між двома позиціями. В одну сторону проїхалися - відстрілялися, в іншу - відстрілялися. Одним словом, уся ця дорога сантиметрів на п'ятнадцять була завалена гільзами. Після Георгієвки було Лутугине. Там загинуло багато наших. Після Лутугине - Хрящувате. Засідки нам влаштовували постійно і скрізь. Ми ніколи не їздили по дорогах. Всі пересування - вночі без світла по польових дорогах. Ось так.
Снайперу немає сенсу вбивати якогось солдата, а ось зенітчика вивести з ладу - інша справа. Постійно перед носом свистіло. В принципі навіть злякатися не встигаєш.
Стикалися і з козаками, і з чеченцями. Чеченці самі ідейні. Ми одного такого підбили. З нього все лізе, а він каже: "Все одно вас різати буду". У них така ідеологія. Вони жорстокі.
Якось сидів на кухні, їв. Раптом чую - виття. Піднімаю Голову - летить снаряд. Коли виття чуєш, потрібно до окопу добігти за 3 секунди. Загалом, не встиг. Снаряд від "Граду" впав, а мене на півметра від землі підкинуло і опустило. Піднімаю голову - ніби живий. І плазом, плазом до окопчика.
Мені додавала сили дружба. У "Айдаре" були справжні друзі. Там інших не залишилося. Несправжні втекли.
Біля тебе бомблять - ти спиш, біля тебе їде колона - танки, машини, гуркіт - ти спиш, а ледве якийсь шурхіт - відразу прокидаєшся. Я спав на землі, на плащ-наметі, в спальнику, на карематі, на матраці, в ліжку. Іноді, коли бомбили, в машину залазив.
Нам вистачило Металіста, Щастя та інших блокпостів, щоб отримати необхідний бойовий досвід. А найважче було перших два тижні бігати з саперною лопаткою рити окопи без зброї. Ми на той момент ще не вважалися батальйоном. Потім нам почали везти зброю. А пізніше вона вже нам і не потрібна була. Ми самі її добували. Багато трофейної було. Нещодавно один танк взяли і два БТРа.
"Айдар" добряче пошарпало. Танками, "Градами". Нам постійно діставалося. Тому що ми йшли попереду. А хто попереду, отримує більше всіх.
2 вересня по нас відкрили вогонь у м. Щастя. Поки я перезаряжался, чую, щось впало поруч. Виявилося граната. Я тільки встиг її трохи відкотити рукою і ба-бах... якби не відкотив, навпіл б розірвало. Мене відразу на носилки і в швидку. Але там така машина, ні чорта не заводилася. Її ще півкілометра штовхали.
Спочатку погано спав. Все боліло. Фантомні болі мучили. То руку відчуваєш, якої немає, то ногу відчуваєш, якої немає. Зараз вже трошки заспокоїлась. Настрій нормальний. Не плачу.
Треба оговтатися. А потім можна буде і будувати плани.
Як допомогти
В'ячеслав отримав осколкові поранення гранатою. Ампутовані права рука і права нога. Необхідна реабілітація та протезування.
Банківський рахунок, на який ви можете перерахувати кошти, щоб допомогти В'ячеславу:
Приватбанк:
5168 7572 3191 8378
Одержувач - Буйновська Катерина Михайлівна (мама)
