Мало хто називає Володимира Парасюка повним ім'ям. Для мільйонів українців він Володя, свій хлопець. Ми зустрічаємося ввечері біля воріт Центрвиборчкому, куди Парасюк привіз документи для реєстрації кандидатом по одному з мажоритарних округів. Це було несподівано після заяв про те, що йти в політику він не збирається. Розмовляємо на парковці, під ліхтарем з датчиком руху. Ліхтар періодично гасне, і тоді Володине обличчя зникає в темряві. Гра світла повторюється в моїй свідомості: Володя здається то гранично зрозумілим, то плинним.
Символ революції
Я хотів запитати Парасюка про це давно: не шкодує він про те, що виліз 21 лютого на сцену Майдану? Хто знає, якби не його мова, екс-президент, можливо, і зараз жив би в Межигір'ї. При цьому долар коштував би вісім гривень, Крим був українським, а тисячі українців, загиблих у Донбасі, в тому числі кращий друг Володі - Тарас Брус, були б живі.
- Я не раз питав себе про те ж, - зізнається Володя. - Головною метою нашої боротьби було визначити ворога. Тепер ми знаємо, хто він, і всередині країни, і навколо. Так, це важко, це випробування і великі жертви. Але що правильніше - вилікувати хворобу або заліковувати її? Боротьба триває, і ми повинні пройти через все це. Тепер у цій грі ми перейшли на вищий рівень. Ми вийшли на боса мафії. І можна сказати, що гра варта свічок.
Він говорить плутано, але щиро й емоційно. Здається, Володя намагається донести не стільки до розуму, скільки до серця співрозмовника щось погано передається словами. Ліхтар на парковці на мить гасне, Володя робить паузу. В цей момент я знову бачу його на сцені морозного Майдану, снидіє від хвилювання і кричить хрипким, зірваним голосом, що "ніякий Янукович не буде президентом цілий рік". Внизу хвилюється людське море, на хвилях якого пливуть труни з тілами убитих майданівців, а за спиною у Володі стоять мовчазні лідери опозиції. Це їм він адресує хльосткі фрази: "Я не хочу починати дурні розмови, якими нас годують вже два з половиною місяці! Я не вірю у важкі політичні процеси, про які тут говорять! Сімдесят сім чоловік склали голови, а вони домовляються!"
Його кодекс честі віддає максималізмом. Він схожий на ватажка підлітків, який захищає одних і тих, кого вважає хорошими, і карає інших. Здається, він нічого не знає "про підступність героїв і вірності щурів", якщо цитувати лідера гурту "ДДТ" Юрія Шевчука. Звідки він такий взагалі взявся?
Батьківщина - Майдан
Символічно, що Володя Парасюк народився в селі Майдан Львівської області. Потім з сім'єю переїхав в Новояворівськ, де прожив 23 роки, а вже після цього до Львова. Сам він стверджує, що всім зобов'язаний батьку, який завжди був поруч: і в навчальних патріотичних таборах, і під кулями "Беркута", і в зоні АТО.
- Батько все життя пропрацював водієм, при цьому багато читав, цікавився історією, - каже Володя. - У Західній Україні майже в кожній родині хтось воював в ОУН-УПА, і моя - не виняток. Батько часто переказував мені те, що чув від рідних про героїчний опір. Головне, що він дав нам з сестрою, це любов до батьківщини.
Сьогодні Парасюку 27 років - вік, коли юнацькі шукання у більшості позаду, а справа життя - попереду. У його біографії є такий епізод: три тижні майбутній сотник прожив у Креховському монастирі. Вибір професії теж був непростим. Спочатку він вступив у "Львівську політехніку", звідки незабаром пішов. Потім на факультет електроніки Львівського університету імені Франка, але зрозумів, що це не його, - перевівся на економічний. Щоб здати додаткові дисципліни, взяв відпустку. Другу академку довелося оформити з-за розриву меніска - студент Парасюк отримав травму, граючи у футбол. Під час навчання доводилося підробляти, тоді ж придбав перший підприємницький досвід.
- Спочатку був адміністратором у будівельній фірмі, - згадує Володимир. - Потім з товаришем заснували невеликий бізнес по монтажу пластикових вікон. Близько року займалися цим, поки не почалася криза. Але ми встигли зібрати гроші і купили, правда, не без допомоги батьків, відеотехніку. Після цього відкрили свою студію.
Захистити диплом Парасюку завадив Майдан. Йому було куди повертатися після перемоги - університет, бізнес у Львові. Але Володя вибрав війну.
Війна
До знаків військової відзнаки Володя байдужий, як і до звань на Майдані, де так і не став офіційним сотником Самооборони. Напівжартома він говорить, що йому, здається, "що-то там привласнили". Іменний кортик, урочисто подарований в госпіталі міністром внутрішніх справ Арсеном Аваковим за мужність і хоробрість, не наповнює його гордістю. Без жалю Володя говорить і про те, що зараз він вже і не ротний командир, оскільки роту розформували. Жаль з'являється, коли він розповідає про причини розформування: одні бійці загинули, інші поранені, треті в полоні.
- Чому я пішов воювати саме в батальйон "Дніпро"? Тому що це був перший в Україні добровольчий батальйон. Коли ми з другом Тарасом приїхали в Дніпропетровськ на парад вишиванок, нас запросили в Штаб національної оборони Дніпропетровської області. Там комбат Юра Береза запропонував вступити в його батальйон. Через три дні ми вже виїхали на захист Красноармійська. Мені смішно, коли "Дніпро" називають приватною армією Коломойського. Якщо людина допомагає нам, ми йому вдячні. От і все.
На моє запитання, чи правда, що в "Дніпрі" добровольцям платять до 10 тис. грн в місяць, відповідає:
- Наскільки я знаю, навіть до 14 тисяч. Але ми з батьком і з ще кількома бійцями від зарплат відмовилися. На користь української армії. Нас годують, поять, одягають - що ще на війні треба?
Я згадую фронтові пости Парасюка у "Фейсбуці". В них він писав про пекло, в якому виявилися бійці, про проблеми із забезпеченням і про зраду генералів. Не втримуюся від запитання, чи страшно було на війні? Питання нешкідливе, але мій співрозмовник реагує емоційно:
- Ти хочеш знати правду?! - вибухає Володя, і мені здається, що в горлі у нього лопається якась струна. - Що чорне - це чорне, а біле - це біле!? Страшно, що ми ніколи не здраво оцінюємо ситуацію. Загинуло сто осіб, а нам кажуть - троє. Так вийдіть і скажіть, що загинуло сто чоловік, нехай полетять голови, нехай підніметься шум. Тоді ми почнемо реально дивитися на речі і більше не будемо повторювати минулих помилок. А так... Під Іловайськом загинуло більше п'ятисот чоловік, а не 103, як стверджує прес-центр АТО. Я власними очима бачив, як згорів автобус, в якому їхали тридцять бійців.
Полон
Так само емоційно Володя згадує полон.
- Ми з Тарасом розраховували вискочити з котла на машині разом з медиками. Але під Новокатериновкою нашу машину розстріляли. На пробитих колесах ми вийшли з-під обстрілу, але далеко піти не могли. Довелося прийняти бій. Я випустив дванадцять магазинів. Потім ми винесли вісьмох поранених і я пішов дивитися, що діється в лісопосадці неподалік. Тарас мене прикривав. Я пройшов зовсім трохи і побачив російських солдатів. Вони мене не помітили, що їх легко можна було перестріляти або закидати гранатами. Але Бог дав мені мудрість прийняти інше рішення. За спиною були поранені: що стало б з ними, якби на те місце прийшли родичі убитих мною росіян? Коли один із солдатів побачив мене, я сказав йому: "Ми здаємося". Потім поруч розірвалася граната, і мене зачепило осколком.
Парасюк лютішає, коли я уточнюю деталі:
- Як я зрозумів, що це саме російські військові? Не роби з мене дурня! Вони ж від нас нічого не приховували, розповідали, де в Росії служать. Це їх офіцери заявляли, що вони ополченці, але коли офіцери йшли солдати знову розповідали про свою службу в Росії. Те, що вони в Україні, а не на полігоні в Ростові, як їх переконував начальство, шокувало їх. Тому вони ставилися до нас, полонених, можна навіть сказати, дружелюбно.
Його не впізнали - це і врятувало. Скориставшись "доброзичливістю" російських солдатів, він непомітно закопав свої документи і розбив телефон. На шию начепив закривавлену пов'язку і потім говорив, що не може підняти голову з-за поранення. У якийсь момент Володя почув своє прізвище: серед полонених шукали саме його. Але хтось із бійців відповів, що Парасюк убитий, і пошуки припинили. Незабаром його і ще дві сотні бійців обміняли на полонених сепаратистів. У полоні він пробув три дні.
- Найстрашніше, що я втратив Тараса, - продовжує Володя. - Коли повернувся на те місце, де розлучився з ним, знайшов тільки обгоріле тіло. Не знаю, чи це був він? Я готовий віддати все, тільки б Тарас був живий.
Ліхтар над нами гасне.
Перемир'я
Про перемир'я Володя каже з роздратуванням, ніби сперечається одночасно з кількома опонентами, відповідаючи на незадане питання:
- Адже ми нічого толком не зробили, не побороли корупцію і зраду в збройних силах, а вже підняли руки. Як можна стояти біля воріт переповненого військового складу і говорити: там погані старі бетеери, нехай собі стоять. Давайте подивимося, може, з десяти машин можна зібрати одну? Коли в Києві проходив парад військової техніки, ми в Іловайську воювали з автоматами і гранатами проти танків.
Я хочу сказати, що від техніки, що стояла тридцять років на приколі, користі мало. Але зупиняю себе. У Володі своя правда, окопна:
- Для чого 24-я бригада утримувала вдень і вночі позиції в Зеленопольє протягом місяця? - обурюється Володя. - Якщо це стратегічний об'єкт, кидайте туди всі сили. Військкомати спочатку оголошують мобілізацію, але за фактом беруть лише одиниць. Був момент, коли ми могли поставити всі крапки над "i". Коли в "ДНР-ЛНР" закінчився людський ресурс - громадяни України, які відстоювали якісь дебільні ідеї, Путін зрозумів, що втрачає Донбас, і використовував збройні сили своєї країни. А український генерал Петро Литвин в цей час повністю відкрив свій сектор і пропустив російські війська під Іловайськ. Що, наші не могли стримати наступ росіян? Нісенітниця. Під Зеленопольєм же тримали. І не кричали: "Ми не можемо!" Якщо ти генерал, повинен віддати життя за свою країну, але захистити її. Чомусь пересічні йшли на фронт з цією думкою, а генерали - ні.
Ми знову повертаємося до теми про перемир'я. Володя закидає мене питаннями:
- Скажи, для чого люди вмирали? Чому я втратив Тараса? Нещодавно під час перемир'я загинув доброволець, ювелір з Кам'янка-Бузького району Львівської області. За що він загинув? Йому не дозволили стріляти ворогів, а тим дозволили. Хто відповість за ці смерті? Подивися, що робиться на передовій: хлопці стоять за свої родини, за свою релігію, за свою землю, за все що завгодно, тільки не за президента і не за політиків. Скажи мені, чи ти знаєш хоч одну людину, яка вважає, що наш президент - очманілий пацан, який горою стоїть за український народ і який все робить правильно?
- Можливо, я такий чоловік, - зауважую обережно.
Володя вражений, здається, щиро.
- Ну ти даєш!
Політика
Намагаюся змінити тему розмови:
- Скажи, тобі пропонували місця у виборчих списках?
- Пропонували, усі проєвропейські партії. Одні виходили на мене безпосередньо, інші-через друзів і знайомих. Звичайно, пропонували гроші. Найбільша сума, яка озвучувалася, - два мільйони доларів. Той, хто пропонував мені її, ледве ноги забрав.
- І все ж. Чому ти йдеш у Раду по мажоритарці, а не приєднався до жодної з партій? Знову виходить, що там, де два українці, три гетьмани?
- Я стояв на Майдані за ідеї, і за них гинули хлопці в Донбасі. Як я після цього можу вступити в партію, в яку входять одіозні особистості? А адже в кожному партійному списку є люди, до яких у мене є питання. Особливо не в першій десятці, а у другій. Я хочу залишатися незалежним, не хочу вірити в якихось лідерів.
В голові крутиться запитання: чи готовий Володя до цинічної політичної боротьби? Але розумію, що формулювання надто загальне, тому питаю про інше:
- Люди часто вимагають від мажоритарників ремонту доріг, будівництва дитячих майданчиків і так далі. Що будеш робити?
- А нам стане від цього легше жити? Моя мета не будівництво церков та шкіл. Я хочу змінити свідомість людей, змінити ставлення народу до влади, та влади до народу. Щоб люди самі стежили за тим, по яким вони дорогах їздять. А я їм у цьому допоможу. Люди повинні розуміти, що не прийде месія, який зробить всі дороги рівними.
- Робота в Раді - командна гра, щоб досягти чогось, треба об'єднуватися. З ким будеш об'єднуватися?
- По-перше, я говорив з людьми, які, як я, балотуються за мажоритарними списками. Їх багато, і можливо, що всі ми об'єднаємося. По-друге, приймаючи рішення про те, щоб йти в Раду, я зустрічався з кандидатами в депутати. Багато з них зізнавалися, що використовують партії для того, щоб потрапити в парламент. А потім вони ці партії залишать. Я розраховую і на них.
Так. Озвучування планів щодо об'єднання з "тушками" - не кращий меседж під час виборчої гонки. Запідозрити Парасюка в цинізмі складно. Простіше - у наївності. Невідомо, який з цих двох гріхів для політика більший.
- Депутатство передбачає роботу над законами. Ти готовий до цього?
- У Верховній Раді законотворців завжди було мало. В основному були ті, кому парламент потрібен для досягнення особистих цілей. Я розумію, що цей парламент буде дуже гарячим. Зараз потрібні вольові рішення. І нехай одні пишуть закони, а решта - проштовхують їх. Нехай навіть силою. Все одно комусь це потрібно робити.
- Зараз тебе знають як героя Майдану і війни. Але в політиці на тебе неминуче виллють море бруду. Ти готовий до цього?
- Я не тримаюся за образ героя. Адже всім не догодиш. Приміром, мені здається, що я зараз і тобі не догодив. Ти ставиш мені дуже складні питання.
Володя поспішає - через п'ятнадцять хвилин йому треба бути на телебаченні. Розмова з ним залишає складне післясмак. У Парасюка немає чіткої політичної програми, яка є, приміром, у Яроша. Володя, звичайно, залишається голосом народу, але цього мало. Він симпатичний чоловік, і мені б не хотілося, щоб він перетворився в політичну реінкарнацію баби Параски. Вона, пам'ятається, наївно намагалася помирити Вітю і Юлю, не розуміючи, яка їх розділяє прірва. Парасюк хоче змінити Україну, ставши народним депутатом. Але він поняття не має про те, як створюються законопроекти, не підозрює про важливість кулуарних домовленостей, не усвідомлює всю силу великого бізнесу.
Ліхтар гасне і довго не включається. Прощаємося ми в темряві.
