Як дитина радієш електриці, якої не було кілька діб, глибокому сну, а не «будильникам» в годину і три ночі. Коли знаєш, що твій синок посапує в своєму ліжечку, а не в дідовому кожусі в погребі. Коли з крана біжить вода, а від порожнечі «ганделика» на прилавках помічаєш свіжий хліб. Коли купуєш для сусіда з рук сигарети за подвійною ціною, а до тестя йдеш з баклажкою пива, вистоявши в черзі півтори години. Коли горить вогник у соцмережі твоїх друзів, що залишилися тут, а з ранку дозваніваєшься рідним. Коли просто телефонують тобі, дізнатися, як ми тут.
Коли хочеться підтримати звичайних людей, які тут залишились. Це прості люди, які прокидаються від вибухів мін та гуркоту зеніток, які йдуть на роботу під виття сирени і небезпека бомбардування, везуть продукти в магазини в машині з пробитим наскрізь осколком кузовом, що доставляють воду в гарячі місця, а потім полихающие в «водовозке». Невеликий приклад: в Дружківці, коли не було води в місті, на місцевій пекарні, щоб не зупинити виробництво хліба, люди приносили її в баклажках з дому. А в моєму рідному Луганську, коли було заборонено використання будь-якого транспорту, крім громадського та автомобілів комунально-побутових служб, з далекого «АТБ» (в якому ще хоч щось було) в наш напівпорожній привезли продукцію...у візках...охоронці...по трасі...
Погане і тлінне відходить, поступаючись місцем простим людським цінностями! Будемо жити!
