Іноземна делегація в частині – гірше за шпигуна

Дзвінок телефону перервав монолог командира полку, який проводив нараду. Він узяв трубку. З кожною секундою обличчя полковника все більше і більше набувало спантеличений вигляд. Офіцери мовчки дивилися на командира, морально готуючись до того, що скоро і на їхніх обличчях з'являться смуток і задума.

- Зрозумів, є, товаришу генерал! – відповів Неясний, поклав трубку і втупився у вікно. У кабінеті повисла тиша, і тільки велика чорна муха, яка намагалася вилетіти через вікно на вулицю, подавала звуки життя. Полковник подивився на присутніх.

- Що, ну от що у нас є, що ми можемо показати? – звернувся він із запитанням до аудиторії.

- Пропоную хоздвір, – як завжди, "вистрибнув зі штанів" замполіт полку.

- Не розумію. Поясніть. Вам що, це приносить задоволення, товариш Удод? – з іронією запитав неясним в замполіта полку.

Удод зрозумів, що промахнувся, і замовк, віддано дивлячись в очі командиру.

- Трохи що, відразу на хоздвір. Гівно і свині, суцільна благодать, так?! Нам потрібно себе в усі очі показати! – розвивав тему Неясний.

До кінця роздумів вголос присутні зрозуміли, що здивованість на обличчі улюбленого командира викликана приїздом делегації американських військових, які завтра вранці хочуть подивитися нашу військову частину. Всі розійшлися. До приїзду делегації залишилася ніч.

Зі сходом сонця полк стояв на вухах. Всі доріжки по маршруту слідування делегації були підметені та побілені. Всі клумби скопані і, як кажуть в армії, окультурені. Після сніданку частина наче вимерла. Ні людей, ні машин. Навіть бездомних собак, які завжди плетуться за солдатським строєм в надії на сухарик, видно не було. Кортеж під'їхав до штабу. Зустрічаючі, очолювані Неясним, переступаючи з ноги на ногу, топталися на сходинках. На передньому плані, посміхаючись, як травнева троянда, одягнена в національний костюм, з короваєм в руках, стояла писар продовольчої служби, круглолиця і рожевощока молодший сержант Тетяна Сало. Таня, посміхаючись на ширину приклада, вклонилася і простягнула гостям прикрашений колосками і квіточками коровай. Галасуючи, увійшли до вестибюлю будівлі, де першою скрипкою вступив замполіт полку – Удод. Розповідаючи історію частини, Удод водив указкою по висячих на стіні стендам, розмахував руками, а потім, надувши губи, чекав, поки закінчить перекладач. Гості, слухаючи, видавали звуки захоплення і кивали головами, крок за кроком наближалися до посту номер один – бойового прапора частини. Вартовим стояв знавець статуту гарнізонної та вартової служби солдат Дідок. Особа вартового було рішуча і сувора. Витягнувшись, як струна, він усім своїм виглядом показував готовність прийняти нерівний бій і стати на захист прапора полку. Непомітно для всіх і, насамперед, для Удода, який теревенив, увагу офіцерів обох країн прикував до себе вартовий. Молодий організм вартового, перебуваючи на піку гормонального розвитку, пред'явив публіці оформлену ерекцію. Причиною якої була афроамериканка – жінка-офіцер, з якою Дідок не зводив очей, як тільки делегація увійшла в будівлю штабу. Конфуз був настільки великий, що в повітрі запахло міжнародним "шкандаль" на військово-еротичному грунті. Вартовий, покрившись потом, був безсилий що-небудь протиставити поклику природи. Полковник Неясний ховав очі, підштовхуючи Удода ближче до стенду, що розповідав про художнью самодіяльність полку, але той, як на зло, розійшовся не на жарт, в кольорах і барвах розповідаючи про подвиг воїнів-артилеристів, за який частина була удостоєна ордена Червоного Прапора. Абияк гостей вдалося відвести з поля зору вартового, а це давало надію, що Дідок викине з голови погані думки і візьме себе в руки. Для приборкання норовливого еротомана з автоматом в руках викликали старшину батареї Наливача. Прапорщик, збентежений тим, що трапилося, кілька хвилин ходив по вестибюлю, раптом різко підійшов до вартового і запитав:

- Володя, ну навіщо вона тобі потрібна? Вона ж так, приїхала і поїхала, а тобі ще служити, викинь ти її з голови. Володя, подумай про батьків. А як же Галя? Як ти їй в очі будеш дивитися? Що ти їй напишеш?

Але старання Наливача терпіли фіаско. Дідок мовчки стояв на своєму.

- Це ж міжнародний скандал! Що тепер про нас подумають в Америці? Скажуть, що ми дикі люди. До нас же ніхто більше не приїде через тебе. Це ж ізоляція на міжнародному рівні. Розумієш, рядовий, МІЖНАРОДНА ІЗОЛЯЦІЯ! Так не можна Володя, припиняй!

Вартовий був непохитний.

- Дідок, що, тобі анекдот розповісти, щоб ти розслабився? – поставив старшина надцяте питання. Але вартовий, як і наказує статут, мовчав. Бачачи, що час підтискає, і з хвилини на хвилину Удод закінчить свою розповідь, після чого всі будуть повертатися назад, Наливач пішов на хитрість. Взявши в руки статут, прапорщик став з виразом пропагандиста читати положення про бойовий прапор частини. Сталося чудо, сухі рядки статуту витіснили образ афроамериканської німфи зі свідомості вартового, баланс бажань і можливостей був відновлений. Наливач навшпиньках підійшов до делегації і по-змовницьки на вухо прошепотів командиру полку: "Товаришу полковник, все в порядку, людей можна виводити, Дідок заспокоївся".

Командир кивнув Наливачу, а Удоду очима показав, що можна закінчувати і без того тривалу розповідь про роль офіцерського складу у вихованні вольових якостей військовослужбовців строкової служби. Наливач повернувся до вартового.

- Так, Володя. Всі повертаються назад. Опусти очі і дивись на підлогу, – озвучив рецепт Наливач.

Дідок послухав і став розглядати візерунки на бетонній підлозі. Делегація, обговорюючи почуте, пройшла через вестибюль на вихід. На вартового вже ніхто не звертав уваги. Вона йшла останньою. Дідок не витримав і подивився. Член його несподівано зробив на караул, змагаючись у твердості з держаком прапора, який він охороняв. Жінка-офіцер мало не поперхнулася і часто закліпала великими карими очима, а прапорщик Наливач показав рядовому кулак, що того абсолютно не злякало, нітрохи не позначившись на його могутній молодій ерекції, на яку сміливо можна було б повісити ще один прапор.

Наступним пунктом програми було відвідування алеї героїв.

Напередодні невтомний Удод дав наказ пофарбувати на ній облуплені, колись білі бюсти, щоб ті виглядали доглянуто і як годиться.

Довго шукали фарбу. Білої не знайшлося. На покупку не було часу. Тому вирішили все перефарбувати в чорне з ранку раніше. Справу особливої важливості довірили рядовим Нейолову і Драпсу. Прапорщик Наливач налив з банки чорну, як смола, фарбу, видав пензлик, після чого бійці вирушили на завдання. На місці між виконавцями удодовської волі розгорівся творчий конфлікт. Драпс запропонував почати фарбування бюстів справа наліво, а Нейолов наполягав на протилежному. Кожен стояв на своєму. Палка аргументована суперечка результатів не дала. Вихід знайшли оригінально – фарбування почали з центру, фарбували по черзі, кожен у свій бік. При цьому, щоб довго не затримувати пензлик, Драпс запропонував фарбувати бюсти від коміра до верхівки, залишаючи нижню частину бюста для повторного заходу. Коли пофарбували половину половинок, у творчого тандему закінчилася фарба. За нею довелося повернутися в казарму. В каптьорці старшини не виявилося. Наливач був у штабі полку, і бійці вирішили його почекати. А тим часом делегація у супроводі командування частини наближалася до алеї.

Художества Драпса і Нейолова глибоко шокували замполіта, а командир полку втратив дар мови. Одна половина бюстів була, як і колись, білого кольору, а у другої з білих гімнастьорок стирчали чорні шиї і такого ж кольору голови. Але гості, як не дивно, до творчих здобутків проявили щирий інтерес, довго перемовлялися між собою і захоплено кивали головами. Хто чорними, а хто білими.

- Полковник Сміт каже, що між арміями наших країн є багато спільного. Він не очікував побачити серед ваших героїв темношкірих, – сказав, стримуючи сміх, перекладач.

- Та ніхто не очікував, – відчужено пробубонів під ніс Неясний, додавши, що цього перекладати не треба.

На цьому програма перебування делегації підійшла до кінця. Американці сіли в авто і поїхали геть. Полковник Неясний, чекаючи дзвінка від командування, не знаходив собі місця. Але після телефонної розмови зі штабом дивізії прийшов в піднесений настрій – виявилося, що членам заокеанської делегації все сподобалося. І не тільки членам. Особливо ж сподобалося те, що в українській армії немає расизму. І головне, ніколи не було, чому малися незаперечні докази на алеї героїв.

Але творчу групу все-таки посадили на гауптвахту, звідки кожен день водили фарбувати бюсти, на цей раз в бронзовий колір. А Дідка, хоч він і був неперевершеним знавцем караульного статуту, більше ніколи не ставили на пост біля прапора частини, пам'ятаючи про його вразливу натуру і тонку душевну організацію.