Від самого початку влада, здавалось, виконувала "прохання" Путіна завести в парламент п'ятому яту промосковську колону. Робилося це обережно, аби не викликати гнів Майдану, і буцімто в демократичних традиціях. Насправді Революція Гідності не змогла собі надійно захистити, а ті, хто нині у вищих ешелонах влади, подібною дипломатією, скерованою, перш за все, на ті, абі умиротворити Путіна, здатні загробити український парламентаризм. Півтора мільйона виборців Сходу голосували не за Опозиційний блок, а проти української влади, яка своїми половинчастими і суперечливими рішеннями не сприяє розв'язків язанню багатьох проблем, а часто-густо їх лише загострює. Виборець звик до чіткості й прозорості, а тому легко купився на популістські гасла Опозиційного блоку.
Обрання Звягільського народним депутатом України навряд чи можна назвати демократичним. І зовсім не демократичним було порушення однієї зі статей Конституції України, за якою він як старійшина не зачитавши присягу народного депутата України. Знехтувавши демократією, влада стала на одну дошку з тімі, хто самочинно назвавши себе опозиціонерами, для яких демократія теж порожній звук.
На роль опозиції претендують також депутатські групи "Економічний розвиток" і "Воля народу". Більшість у них, як і в Опозиційному блоці, складають ті, хто голосував 16 січня цього року за так звані диктаторські закони. Влада наразі теж лояльно ставитися до них, зважаючи на те, що за ними стояти олігархи. Мати ще й їх в опозиції владі не з руки.
Натомість у Верховній Раді складається нова опозиція. Влада виявиться, як мінімум, недалекоглядною, а, як максимум, злочинною, якщо затикатиме рота цим людям. Блок Петра Порошенка і Народний фронт мають велику спокусу самочинно урядувати, віддаючи незгодним крихти з барського столу. Якщо популістські радикали Ляшка й інтелігентна "Самопоміч", хоч і гавкають, але готові ці крихти підібрати, то "Батьківщина" поки що мовчить, філософськи спостерігаючи за тим, чого наразі змінити не може. Відцентрові тенденції в рамках коаліції вже призводять до голосувань, коли мова йде не про конституційну, а звичайну більшість. А все ж тільки починається!
Якщо влада ще сяк-так терпить опозицію всередині коаліції, то вчиняє принаймні нерозумно, коли воює з опозицією, що склалася за межами коаліції. Звісно, про Опозиційний блок і їхніх сателітів на кшталт "Економічного розвитку" і "Волі народу" мова тут не йде. Якраз до них провладні фракції продовжують ставитися на диво лояльно, хоча й риторика інколи, про людське око, і буває войовничою.
"Укроп" і "Свобода", інші позафракційні депутати запропонували владі власний проект опозиційності, за який прихильники Порошенка-Яценюка малі бі вхопитись, як потопельник за соломинку. Натомість вони дивляться на цих своїх колег по парламенту як на мале пиво. Мовляв, ви собі виступайте, альо ваших голосів недостатньо, аби змінити хід історії. Помиляються! Один Парасюк чого вартий, який почав "воювати" вже у стінах Верховної Ради.
Нам пора звикати до протистояння між владою й опозицією як до передумови конструктивного розвитку парламентаризму в Україні. Псевдо-опозиція в особі колішніх регіоналів і тих, хто до них прилип, здатна завести парламентаризм на манівці. Зараз футбольний м'яч на полі влади. Якщо вона й далі озиратиметься на Путіна й не рухатиме його п'є яту колону у Верховній Раді Україні, то ми матимемо замінник парламентаризму, його видимість, що не призведе до реальних змін в Україні. Швидше за все, й далі гору візьме так звана дипломатія влади щодо тих, хто ухвалював 16 січня цього року диктаторські закони.
Натомість владі слід змінити своє ставлення до тих, хто позиціонує себе опозиціонерами, тобто не шкодити державі, але має свою точку зору щодо дій більшості, знаходячись за межами коаліції. За великим рахунком, ці люди є друзями влади - на відміну від не просто опозиціонерів, а ворогів держави в особі Опозиційного блоку та їхніх сателітів. Революція ще не закінчилась, ми живемо у стані війни з Росією, тому така риторика є доцільною.
Український парламентаризм лише тоді має право на існування, коли влада бере на себе відповідальність за прийняті рішення, втілюючи їх у життя, і гарантує опозиції контрольні функції, аби в кінцевому результаті не збитися з правильного шляху і не діяти за методом політичної доцільності. Загравання ж з Опозиційним блоком та їхніми сателітами з груп Хомутинніка та Єремєєва не лише руйнуватимуть український парламентаризм, а й можуть стати передумовою загибелі української державності.
Врешті-решт, у влади має спрацювати інстинкт самозбереження. Внутрішньо-коаліційна опозиція в особі "Батьківщини", Радикальної партії Олега Ляшка, тієї ж "Самопомочі" може рано чи пізно збунтуватись, якщо й надалі Блок Петра Порошенка і Народний фронт проводитимуть свої рішення, нагинаючи меншість. Поза-коаліційна опозиція вже зараз рішуче налаштована проти влади. Псевдо-опозиція лише чекає того моменту, коли влада схибить, аби почати рішучий наступ проти неї. Олігархи, рятуючи себе, можуть дати команду "фас" підконтрольним депутатам, знехтувавши домовленостями з владою. Може так статись, що нинішня більшість просто втратить свій статус, бо чимало депутатів з числа колішніх позафракційних, які нині з меркантильних причин влилися до Блоку Петра Порошенка і Народного фронту, припинять ходити на засідання й не прийматимуть участі в голосуванні за доленосні для України рішення. Зрештою, Парасюк ще не сказавши свого останнього слова й не завів Майдан до Верховної Ради. Про Березу і Яроша я вже мовчу.
Як не крути, а з опозицією треба поступати мудро. Головне, щоб не перехитрувати самого собі, як у дипломатичних викрутасах з війною проти Росії.
