Я займаюся волонтерською допомогою, щоб не зійти з розуму. В якийсь момент вирішив, що не можу зараз виїхати з Донецька - це виглядало б ганебною втечею. І я не самотній. У нас зібралися люди, які в звичайному житті ніколи не зустрілися б. Тому що між нами була і соціальна, і фінансова прірва. Але в якийсь момент кожен з нас почав шукати тих, хто в цьому місті ще живий і тріпає крильми.
Спочатку нас було четверо: я, мій брат Дмитро, депутат облради Марина Черенкова і бізнесмен Енріке Менендес. Датою народження групи вважаємо 10 липня. В той день ми зібралися, вирішили, що будемо займатися, і виклали все це на папері. Зараз у розділі «Відповідальні громадяни» вже кілька десятків людей.
У липні найгарячішою точкою був Слов'янськ. Ми допомогли організувати у Святогірську табір для біженців. Потім був Донецьк, Макіївка, більша частина Донецької області.
Перефразовуючи Толстого, можна сказати, що кожне місто нещасне по-своєму. На що схожий Донецьк? Тут є трохи махновської вольниці часів Громадянської війни, що від піратських республік Карибського моря, трохи від Абхазії та Придністров'я.
Нещодавно влаштували свято для дітей біженців в одному з кафе. Зараз у донецьких гуртожитках, сховищах, підвалах живе багато людей із зони бойових дій. Сімдесят-вісімдесят відсотків - матері-одиначки. Ми вирішили, що їх дітям, які тримаються відчужено і майже нікуди не виходять зі своїх хостелів-гуртожитків, потрібно показати щось світле. Багато жителів міста допомогли. Нам все дісталося безкоштовно: приміщення, частування, подарунки, аніматори, обладнання, автобус.
Діти переживають війну дуже безпосередньо. Хлопчик, який живе з мамою в бомбосховищі, у неопалюваному сирому приміщенні, на питання, як йому тут живеться і чого не вистачає, сказав, що у нього все відмінно, тільки мало іграшок.
Я жив в районі, який перебував на передовій. З лівого боку будинку розташовувалися позиції «ДНР», справа підходила до міста українська армія. Дуелі між ними відбувалися щодня, вранці і ввечері. Я звик і перестав здригатися при кожному вибуху.
Людина може пристосуватися до чого завгодно, але потім відбувається страшна річ. Вона починає відчувати апатію. Я розмовляв з тими, хто жив під постійними обстрілами і голодував. Це в основному пенсіонери, яким за три місяці пенсію не платять. Найжахливіше, що у них відбувається, вже не викликає емоційного відгуку. До речі, активність нашої групи - спосіб уникнути цього. Ми ж розумні люди, читали Ремарка і знаємо, що байдужість - перший крок до смерті на війні.
Я навчився не боятися, принаймні настільки, щоб страх позбавляв волі. Двічі потрапляв під артилерійський обстріл. Перший раз в Горлівці, поки нас перевіряли на блокпосту. Його почали обстрілювати, і бійці «ДНР» засунули нас у свій бліндаж, де ми з ними просиділи півдня. Другий раз, коли стояв у черзі на блокпосту, за яким завдали артилерійський удар. Мою машину вибуховою хвилею протягло на півметра вперед. Все, що я міг зробити, - це пригнутися і чекати, потрапить у мене чи ні.
Базове правило, яке я засвоїв: не сперечатися з озброєними людьми. Треба вести себе спокійно, без різких рухів, як біля тераріуму. На деенеровських блокпостах виручає те, що ми всі місцеві. Я не можу пояснити ці тонкі матерії, але нам з ними легше знаходити спільну мову. Що стосується українських військових, то тут все просто: треба пред'являти документи, триматися ввічливо, і цього в більшості випадків досить. Найбільше гнітить, що і з одного, і з іншого боку, ти бачиш більш-менш адекватних людей, які чомусь вбивають один одного.
Працівникам комунальних служб Донецька треба поставити пам'ятник. Незважаючи на постійні обстріли та невиплату зарплати, вони працюють. Їздять за свіжими вирвами.
Я навчився прощати людям багато чого, якщо в критичній ситуації вони залишаються людьми.
