Подорож з Маріуполя до Донецька і назад. Столиця шахтарського краю і славне приазовське місто стали як-би полюсами нашої малої батьківщини.

У різних сенсах. Ще недавно жителі двох великих промислових центрів і уявити собі не могли, що поїздка туди і назад стане свого роду випробуванням.

У цю поїздку я вирушила незадовго до Волноваської трагедії. Так що, можна сказати, вона виявилася вдалою.

У ДНР відправляються неохоче...

Ми з чоловіком вирішили виїхати на одному з перших автобусів. Купивши квитки на 6.05, поспішили до автобуса, турбуючись, що не встигнемо. Побоювання виявилися марними. У крижаному салоні тремтіли троє пасажирів. Водії, які стоять неподалік з пластиковими стаканчиками, пускали клуби диму і голосно обговорювали кількість пасажирів, достатню для відправки.

Не бажаючи «гнати порожняк», наш водій поміняв на лобовому склі табличку з часом відправлення з 6.05 на 6.20, а потім на 6.30. Коли зал заповнився приблизно на третину, старенький «Богдан» голосно задеренчав, промерз металевим нутром і виїхав з автовокзалу.

Блок-пости минули щасливо

Присутніх відправитися з Маріуполя до Донецька нерідко лякають розповідями про жорсткій перевірці на українських і ДНРовских блок-постах. Мовляв, з маріупольської пропискою можуть запросто не пропустити в Донецьк (і, відповідно, з донецької - Маріуполь). Мовляв, висаджують з автобусів всіх чоловіків призовного віку і можуть навіть забрати їх рити окопи. А, крім того, служиві ретельно вивчають телефони та планшети.

Ні там, ні там не «аналізували» наші телефони та інші гаджети. Блок-пост на виїзді з Маріуполя і ще один - волноваський - ми проїхали без пригод. На першому в салон заглянув боєць в касці і бронежилеті, з автоматом в руках. Він наказав чоловікам вийти, а залишившимся в салоні - приготувати паспорта. На другому (і останньому) українською блок-посту біля Волновахи в автобус заглянув усміхнений військовий з непокритою головою. Бадьоро привітавши пасажирів, він поцікавився наявністю паспортів, і, дочекавшись позитивної відповіді, схвально махнув рукою.

На першому блок-посту ДНР біля Оленівки не було загороджень. Кілька людей у камуфляжі лише проводили байдужими поглядами наш автобус, проїжджає повз. На донецькому блок-посту до водія підійшов чоловік у камуфляжі і без зброї. «Все нормально у вас?», - запитав він і махнув рукою: проїжджайте!

Аналогічна ситуація на блок-постах була на зворотному шляху. Втім, сидять за нашими спинами молоді люди впевнено заявили, що такі «легкі» поїздки бувають рідко.

А вздовж траси - немов поле бою

Але дорога не мала до милостивому настрою. Виною тому встановлені вздовж дороги таблички «Стій! Міни!» і похмурі неприбрані поля, проносяться за вікном. Вкриті снігом капелюшки соняшнику остаточно навіяли почуття туги й безвиході.

Подекуди в полях виднілися гряди бетонних пірамід, схожі на скелет динозавра. Це були протитанкові загородження. А ще далеко проглядалися і темніють Доти.

Подорож з Маріуполя до Донецька і назад. Столиця шахтарського краю і славне приазовське місто стали як-би полюсами нашої малої батьківщини.

Неубрані поля.

Коли автобус наблизився до чергового блок-посту, я націлила у вікно камеру мобільного телефону, намагаючись зловити» неприбраний соняшник. «А от фотографувати тут я вам рішуче не раджу! - пролунав за спиною чоловічий голос. - А то ми дуже довго будемо тут стояти, якщо взагалі поїдемо далі».

«Цікаве» ми побачили в зупиночному павільйоні біля Докучаєвська. У стінах - два великих, круглих, наскрізні отвори. «Зупинка під обстріл потрапила, добре, що людей не було», - пояснили сидячі ззаду попутники.

З Маріуполя - значить не приїжджі

Донецький автовокзал «Південний» зустрів многоголосицей. Тут стояли кілька пошарпаних «Жигулів» з табличками на лобовому склі, що пропонують поїздки в Крим, Ростова, Москви. «Скільки коштує в Крим?» - запитала у найближчого водія. Він хвацько заломив шапку: «Машина коштує п'ять тисяч. Якщо чотири пасажира, то з кожного по 1250. Дороги знаємо, так що проїдемо де мало блок-постів». «А доїде «шістка»?», - поцікавилася з сумнівом. Водій посміхнувся: «інша Машина їде. «Хундай», нова. Ми сюди не виставляємо на всяк випадок!».

Розмови про те, що «віджимають» машини, ми почули і трохи пізніше, спускаючись в перехід біля «Золотого кільця». Два хлопця поспіхом збирали з розкладних столиків товар у великі картаті сумки. «Хреново, коли не на своїй машині. Залежиш від чужої забаганки!», - зі злістю говорив один. Другий заспокійливо хмикнув: «Нехай своя в гаражі постоїть. А то взагалі без коліс залишишся!».

Подорож з Маріуполя до Донецька і назад. Столиця шахтарського краю і славне приазовське місто стали як-би полюсами нашої малої батьківщини.

Черга до кас на автовокзалі в Донецьку.

Донецьк вразив кількістю товарів з ДНРовскою символікою. Значки, магніти, брелоки, прапорці, обкладинки «республіканських» паспортів і багато іншого. «Купують?» - потурбувала похмурого замерзлого реалізатора. Він знизав плечима: «Купують. А чому б і ні? Хтось-тому що підтримує ДНР, хтось-заради приколу».

Поруч у червоному наметі вусатий сидів козак з автоматом в руках. На вході оголошення: «Запис в ополчення». «Можна сфотографувати?» - запитала у чоловіка. Він хмикнув: «Ви з України, напевно, приїхали. Фотографуйте, мені не шкода. Але вас же на блок-посту висадять». Побачивши, що козак балакучий, я ставлю наступне запитання: «Чим все це закінчиться? Чиєю перемогою? І коли?». «От же цікава! - похитав головою співрозмовник. - Йде братовбивча війна. І не від нас залежить її кінець і чиясь перемога. Як нагорі вирішать, так і буде...» Він зітхнув, відвернувся від мене і закурив.

Вхід в «Золоте кільце» перегороджений табличкою повідомляла, що ТРЦ тимчасово не працює. Я наставила камеру, і тут же поруч з'явився охоронець: «Навіщо фотографуєте?». «Просто так, - відповіла. - Друзям показати. Ми ж приїжджі». «Звідки?», - злегка хлопець насторожився. «З Маріуполя», - додала я. Він посміхнувся: «Хіба з Маріуполя - приїжджі? Це майже що Донецьк...». «Ага! Тільки інша країна», - парирувала я. Він безтурботно махнув рукою: «Скоро однією будемо!». «А якою?», - «спіймала» його за язик. Хлопець посміхнувся, але не відповів.

«Хочу, щоб був мир...»

В маршрутці поруч з нами сиділа бліда жінка з двома важкими сумками. Ми вийшли разом біля університету. Допомогли їй винести багаж. З'ясувалося, що нам по дорозі. Жінка назвалася Валею і повідала свою сумну історію.

Після того, як їхній будинок в Пісках розбомбили, вона з трирічною донькою і дванадцятирічним сином два тижні сиділа в підвалі: «Їжі майже не було. Донька висипом пішла чи то від холоду, чи то від якоїсь алергії. А потім нас вже в гуртожиток ДонНУ разом з іншими такими ж горемиками поселили. Видали талончики на безкоштовні обіди. Так там тільки юшку без хліба дають. А хліба купити не на що. Добре, що родичі з Волновахи передають іноді продукти. У дідуся, який живе в сусідній кімнаті, є вудка для підлідного лову. Хороший він чоловік, дає свою вудку. Син з друзями бігає на ставок, ловлять рибу. Позавчора пощастило - в ставок снаряд потрапив, багато риби викинуло. Ми її збирали. Потім все готували, весь поверх рибою пропах: хтось смажив, хтось варив».

Ми попрямували до четвертого гуртожитку. Третє довелося обходити за житловими будинками. Його заселяють військові, з двох сторін - блок-пости. Бійці з автоматами сторонніх не пускають. Пройшовши дворами, ми вийшли до Валиному гуртожитку, увійшли і опустили сумки біля ліфта. Поки жінка розсипалася в подяках, я встигла зробити кілька знімків. На стінах дитячі малюнки. Мами, тата, бабусі, сестрички... Дерева, квіти... Вдома... Деякі - зруйновані. На малюнках невмілої дитячою рукою виведено: «Дуже хочу повернутися в школу і побачити своїх однокласників... Хочу, щоб був цілим наш дім... Хочу побачити маму... Хочу, щоб була жива бабуся... Хочу, щоб був мир...».

Донецькі вулиці стали малолюдними

Безліч людей, потоки машин, блискучі вітрини - таким був Донецьк зовсім недавно. Зараз цього всього стало набагато менше. Гості міста відразу ж помічають опущені жалюзі на магазинах, кафе, перукарень і, звичайно, банках. Банки закриті всі. Перший поверх центрального будинку ПУМБ навіть зашитий дошками.

Подорож з Маріуполя до Донецька і назад. Столиця шахтарського краю і славне приазовське місто стали як-би полюсами нашої малої батьківщини.

Донецькі банкомати «сплять».

Не надто багатолюдна і невелика штовханина. Тут продають картини, вироби з дерева та бісеру, книги і хатнє начиння. «А що припадає робити? - здвигнула плечима Анна, безуспішно пропонує перехожим пошарпані томики Донцової і Шелдон. - Ми з чоловіком на одній шахті працюємо. Забули, коли бачили свою зарплату. У вересні-жовтні нам на картку нараховували, та й то не повністю, а якийсь відсоток від зарплати. Банкомати не працювали, а можна було скрізь по картці розплачуватися: в супермаркетах, аптеках. У грудні перестали приймати безготівковий розрахунок. А готівку де взяти? Ми навіть до Нового року скупитися не змогли. Чоловік влаштувався на ринок вантажником. А я ось намагаюся тут хоч що-небудь продати. Так купують неохоче. Немає у людей грошей...».

* * *

І ось знову ми опинилися на автовокзалі «Південний». Вистоявши довжелезні черги до кас, люди кидалися до автобусів. Транспорт відходив від платформ «під зав'язку». Одні їхали на українську територію, щоб отримати зарплату чи пенсію, інші - відвідати родичів, треті - просто відпочити. Але всі, хоча б на час, їхали від війни.