Багато хто з донецьких стариків знову побачили війну на порозі свого будинку. Звуки розривів снарядів, загиблі мирні жителі, пожежі, озброєні люди на вулицях, слова "диверсанти", "гаубиці", "бомбосховище" повернулися в лексикон як і 70 років тому. І якщо молодь змогла виїхати з воюючого міста, то люди похилого віку залишилися, не в силах кинути нажите. Або ж їхати просто нікуди. Розчарування все сильніше – пенсії українська влада не виплачують, а бойовики безчинствують.
"Виживайте як хочете!"
Ніна Василівна Іващенко, мешканка Кіровського району, показує свою квартиру: ліжко в спальні пересунуто подалі від вікна, скла на якому заклеєні хрест-навхрест товстим скотчем – він рятує скла, коли ударна хвиля від вибуху снаряди проходить по вулиці. Стіни завішані килимами – люди похилого віку як можуть утеплюються, бо котельня по сусідству часто зупиняється через сильні обстрілів. На комоді лежать пенсійні банківські картки – що став непотрібним в Донецьку пластик...
"Україна нас відрізала від пенсій, як ніби ми вже не потрібні нікому, хоча я пропрацювала майже 40 років, у чоловіка підземний стаж більше 20 років! Не накопичили багатств, всі вірили, що держава не кине, а як тільки почалася війна в Донецьку, так нам начебто сказали "Виживайте як хочете!" А як? Хтось подумав, коли приймав ці рішення! Це кому вони зробили гірше – простим людям, які і так отримували невеликі пенсії...", – зі сльозами в голосі розповідає Ніна Василівна.
За словами жінки, життя-буття пенсіонерів ніколи легким не було, а зараз у Донецьку і поготів. "До постійних обстрілів, кажуть, звикнути неможливо, а ми, здається, звикли. Вночі, буває, прокинуся від бабахкання за вікном, а чоловік спросоння говорить: "Це не до нас, це від нас, так що спи". Влітку в підвалі будинку сиділи майже цілий день, коли страшно стріляли, зараз вже нікуди не втечемо. Я весь вільний час в'яжу, телевізор ми не дивимося, нічого там дивитися. З продуктами якось не дуже добре в магазинах – полиці порожніють, так доводиться періодично до запасів звертатися. Гуманітарну допомогу ми отримуємо, але віддаємо сусідам – вони у нас дуже хворі, жінка не ходить взагалі. ми не голодуємо, а їм потрібніше", – розповіла донеччанка.
В її холодильнику і коморі – мішок картоплі, кілька упаковок макаронів, шматочок масла. На столі – коробочка з недорогим печивом і упаковка пакетованого чаю. "Не шикуємо, – пояснює Ніна Василівна. – Багато грошей іде на питну воду – ми її купуємо, бо іншої немає".
Найстрашніше для них, каже Ніна Василівна – це втрати друзів і знайомих. "Сусід наш загинув на вулиці від осколків, поїхав провідувати одного в Київський район і потрапив під обстріл, ще восени. На сусідній вулиці загинули люди в своєму городі від осколків, ми їх знали добре. Страшно, дуже страшно!" – каже донеччанка.
Їхати нема куди
Інший донецький пенсіонер Михайло Дворяцкій розповів про те, як йому живеться в будинку без води, газу та тепла. "Їхати мені нікуди, так що я тут залишуся, скільки бог відміряв. Вже бачив, здається, все: і як люди гинуть, і як будинок горить від снаряда, і як сам снаряд летить. У будинку в нас на Партизанському проспекті, тепла немає вже більше місяця – щось зламалося, а полагодити не можуть, аварійники бояться приїжджати. Хоча разочок приїхали, яму вирили у дворі і поїхали. Вода до мого третього поверху не доходить по трубах, напір маленький. У підвалі йде потроху, я технічну воду там і набираю. Газові труби теж перебиті, я не знаю, де, ну гаразд – у мене електропіч є. І дивом є електрика!" – говорить Михайло Ігнатович.
Житель Петровського району Олексій Дем'янчук вже нікому ні на що не скаржиться – втомився. "У мене зараз постійне місце проживання – підвал. Там тепло, добре, ліжко я собі зібрав зручну зі старих матраців і подушок, навіть маленький телевізор на антену якийсь канал приймає. Але я його рідко включаю, що там дивитися? Там весь час показують обстріляне місто і загиблих людей. З їжею, щоправда, негусто – грошей мало залишилося, припаси закінчуються. Одна вермішель залишилася, яку окропом заливають, тільки вже бачити її не можу, – з легкою посмішкою каже пенсіонер. – Я ж все чекаю, коли закінчиться стрілянина, та хоч в магазин сходити, з сусідами побачитися. Дружина у мене зараз в Харкові, допомагає доньці з новонародженими онучатами, а я не поїхав, за будинком доглядаю. Ось навіть собаку собі завів, щоб веселіше було. Дружина щодня телефонує, виє в трубку, кричить "Вибирайся звідти будь-якими шляхами!", а я заспокоюю, кажу, що живий-здоровий, нікуди не подінуся. Настане ж мир коли-небудь?"
Люди запасаються водою.
Кожен ранок з валеріаною
Ще одна донецька пенсіонерка Ганна Саергеева все життя пропрацювала в школі вчителем початкових класів. Незважаючи на всі труднощі і невиплату пенсій вона не впадає у відчай. Пояснює – були часи і гірші. "Згадайте дев'яності – точно так само впроголодь жили! Якось же той період все пройшли, тому і цей переживемо! Звичайно, тоді не бомбили місто, не гинули люди, багато хто не ставали бомжами... Через "бахкання" я кожен ранок зустрічаю з валеріаною. Але якщо постійно жаліти себе і плакати – нічого адже від цього не зміниться. У гаманці грошей точно не додасться, а ось тиск точно підскакає. Головне, що всі мої живі і здорові", – не сумує пенсіонерка.
Діти Ганни Василівни уже кілька років живуть і працюють у Києві. Постійно кличуть до себе, але жінка відмовляється. "Я не хочу кидати будинок – його ж просто пограбують. Та й чоловік у мене тут похований. Погано, що банки не працюють – діти навіть допомогти нічим не можуть. Тільки хіба що мобільний телефон поповнити. Останній раз знімала гроші ще в жовтні, от їх і розтягую. Намагаюся нічого зайвого не брати. Знаєте, можна прожити і на десять гривень в день! Три-чотири картоплини чи дешева вермішель, два яєчка і банка консервованої кільки. Приблизно такий раціон щодня. Хліб сама печу, так дешевше. А ось гуманітарку я не отримую, хоча і належить. Просто є люди, яким вона більше потрібна, ніж мені".
Нагадаємо, за словами донбаських пенсіонерів , в найбільшому дефіциті зараз – вугілля і дрова для опалення приватних будинків, ліки, і картки поповнення рахунку для мобільних – щоб люди похилого віку могли спілкуватися між собою і з рідними.
