Перша риса
сконцентрована в поставленому ведучим передачі питанням «Коли це (війна) вже закінчиться?». Примітно, що супроводжується таке питання кадрами руйнувань в Донецькій і Луганській області. Задане таким чином, питання передбачає, що завершення конфлікту на сході України є цінністю в собі, відірваної від контексту інтересів світових гравців, а запобігання жертв серед мирного населення і українських військових - головною мотивацією щодо припинення бойових дій. Інакше як наївністю такий погляд назвати не можна. В світовій політиці жертви серед мирного населення взагалі ніяк не впливають на припинення конфлікту, як би цинічно це не звучало, інакше б конфлікт у Сирії (в якому лише загинуло за приблизними оцінками близько 300 000 чоловік, не рахуючи біженців і поранених) давно закінчився. Точно також війни не закінчуються заради завершення воєн, але тоді, коли одна з воюючих сторін успішно досягає поставлених перед війною цілей і завдань. І тут вступає в справу друга риса українського суспільства - вперте небажання розуміти свого ворога.
Український громадянин вважає, що розбиратися у висловлюваннях російських осіб - негідно освіченого українського жителя, або просто списує все в розділ «маячня», як це сталося в момент переказу Андрієм Піонтковським чергового опису Маркова. Український громадянин не розуміє, що якщо протилежна сторона робить «маячня» своїм завданням у війні, то вона буде послідовно добиватися реалізації цього марення, як би дивно це не здавалося зі сторони. Зараз українському суспільству життєво важливо знати та пам'ятати слова в'язня нацистських концтаборів Давида Руссе: «Нормальні люди не вірять, що можливо все». Точно також, як в минулому європейці не могли повірити в існування концтаборів в їх реальному вигляді, оскільки вважали, що люди і християни так в принципі робити не можуть, точно також зараз українці не розуміють, що в реальності Путіна України як суб'єкта в її нинішніх кордонах або України як європейської держави просто не повинно існувати. Але саме так йдуть справи, і саме така мета у Путіна в цій війні. Таким чином, нинішній російсько-український конфлікт це не конфлікт про ресурси, але дійсно конфлікт про існування. Так його бачить російська сторона, і українській стороні необхідно цю точку зору знати, розуміти і реагувати відповідно. Тоді очевидним стає і відповідь на головне щоденне українське питання: війна закінчиться тільки тоді, коли перестане існувати один з її учасників, або путінська Росія, або нова Україна.
Друга риса, це прагнення боротися з найбільш негативним варіантом розвитку ситуації, не за допомогою аналізу її запобігання, але через її ігнорування. Коли Андрій Піонтковський розповідає про введення російських «миротворців», як про один з вірогідних таких кроків Путіна, і, що більш імовірно, мовчазної згоди на це Європи, провідний наполегливо закликає його замість цього поговорити про зовсім міфічному варіанті «блакитних шоломів ООН». Українському суспільству пора вивчити, що замовчування проблеми - не спосіб її вирішення. Але мабуть думати про вирішення проблеми менш приємно, оскільки веде до психологічних витратах кожного громадянина.
В черговий раз доведеться повторити багаторазово викликану думку. На сучасному етапі російсько-української війни в українського суспільства немає легких шляхів. Стара бюрократично-корупційно-люмпенізована Україна в цій війні не переможе, і ніякий чарівник з Європи і США не переможе за неї. Відповідно для перемоги у війні необхідна, передусім, не дипломатія та імітація реформ, але дійсно структурні реформи та прийняття рішень адекватних тій війні, яка вже йде. В кінцевому підсумку реформи створять нову Україну, ту за яку стояв майдан. Що найцікавіше у цій ситуації, так те, що саме з цією майбутньою Україною і веде війну Путін вже зараз. Таким чином, програти у цій війні Україна може тільки пожертвувавши своїм майбутнім заради свого пострадянського минулого.
Роль експертів і медійників у проведенні реформ - половина успіху. Людина не почне діяти з нового, поки не навчиться думати по-новому. Весь попередній час ЗМІ комунікували з населенням у двох форматах: пропаганда і розмова з дебілом. У першому випадку населення зазнавало маніпулятивного впливу для досягнення цілей певних політичних груп. У другому (більшість політичних ток-шоу 2014), заохочувалися його ілюзії, при повному уникненні реального масштабу проблем країн. Просто згадайте, скільки разів за останній рік ви чули приблизно такі фрази від телеведучих: «Так, все погано, але скажіть нам що-небудь позитивненьке», або «ну не може ж бути все настільки погано», «та ви маєте рацію, але це якось занадто похмуро». Так можна розмовляти тільки з дітьми, які часто живуть в уявному світі, оскільки за кожною з цих фраз ховається одна проблема - відмова прийняти реальність такою, якою вона є. Ознака дорослої людини - прийняття реальності, звідси і конкретика в розмові. Поки ж українців відрізняє завзяте здивування, що на них нагрянули неприємності, про яких їх вже неодноразово попереджали «песимісти» (обвал гривні - останній приклад).
Для перемоги у війні, що є єдиним прийнятним способом її закінчення, українському суспільству пора дорослішати і перестати дивуватися очевидному. Вороженьки і проблеми сучасної України не згинуть як роса на сонці і не будуть вирішені в момент ока «диво-чарівником», будь то Джавелини або умовний реформатор зі сторони. Але, історичне вікно можливостей, відкрите майданом, все ще працює, і упускати цей шанс значить втратити не тільки свої шанси на гідне життя, але і шанси майбутніх поколінь. Тому годі дивуватися і пора почати думати.
