Ніч пройшла тихо. В шість ранку, перебиваючи один одного, заспівали будильники на мобільних телефонах. Спалахнули в різних кутах кімнати екрани, вихоплюючи шматки темряви. Відкрилися двері, і черговий боєць виголосив стандартну фразу:
- Товариші офіцери, прокидаємося.
Клацнув вимикач, і рівне "промислове" світло залило офіцерський кубрик. Збори, сніданок. Когось викликав до себе командир, заговорила рація. Ранок туманний і морозний. Надворі загудів важкий "Урал". Так починається новий робочий день в одному з підрозділів 17-ї гвардійської танкової бригади, що стоїть в районі Дебальцеве.
Готуємося до виїзду. Скрипуче рветься скотч потрібного забарвлення, наші броники і каски прикрашають розпізнавальні смужки - схема розпізнавання "свій - чужий" важливіше, ніж маскування. Ми збираємося біля вантажівки і чекаємо команду на посадку.
На плечі тисне броня жилетів, на голови - кевлар касок, але до цього тиску швидко звикаєш. Приходять бійці супроводу, ми всі, нарешті, збираємося в кузов. В цей раз вантажівки танкової частини повезуть не військові вантажі. Ми вирушаємо на острів покинутих людей, веземо гуманітарку. Попереду кілометри невідомості.
Прифронтові дороги майже порожні. Зрідка промайне БТР або цивільна машина. Долине звук пострілу з чогось стрілецького і знову - тільки виття старого мотора і стукіт розпущених залізяк в старому кузові. Один із солдатів оптимістично бурчить: "Вантажівка старша за мене, але нічого, їздить".
Зустрічний вітер у відкритому кузові вибиває залишки тепла, і приходить дивне заціпеніння.
Безвладдя
Те, що сталося на землі Донбасу, інакше як великою бідою назвати складно. Загиблих шкода. Горе, яке прийшло в сім'ї українських солдатів, незабутньо. При цьому в масовій свідомості на другий план відходять нещастя, що випали на частку місцевих жителів, повністю залежних від держави. Вони виявилися, по суті, у вакуумі. Люди похилого віку та інваліди не отримують пенсій, молоді матері - допомог на дітей, лікарі, вчителі - зарплат. Чому так відбувається?
Після того як з деяких сіл вибили сепаратистів, порушилися всі владні вертикалі і горизонталі. Так, Ольховатка, куди ми їдемо, перебувала в підпорядкуванні Єнакіївської міськради. Єнакієве зараз - окупована територія. В Ольховатці влади не залишилося взагалі ніякої. Місцева сільрада складалася з 24 депутатів, від Партії регіонів та КПУ. З відходом сепаратистів регіонали і комуністи розбрелися по домівках або роз'їхалися. Депутати і чиновники на робочих місцях не з'являються, міліціонери розбіглися. На початку січня, щоправда, з'явився сільський голова і навіть вийшов на роботу на один день - щоб написати заяву про складання повноважень. Схожа картина не тільки в Ольховатці.
Олександр Шульман
Поруч зі мною, в кузові, трясеться на вибоїнах волонтер Сергій Тахмазов, який на добровільних засадах "курирує" Ольховатку.
- Дивись сам. Новобогданівка, Новогригорівка, Кам'янка, Булавинське, - Сергій замовкає, намагається щось пригадати, потім махає рукою, - всього 25-30 населених пунктів по Донецькій області зараз перебувають у режимі повного безвладдя. І це тільки те, що мені відомо. Це села, контрольовані нашою армією. А ще є населені пункти на території, окупованій "ДНР". Там теж все погано.
Сергій розповідає про те, як в селах "на тій стороні" виникають стихійні дитячі будинки, куди звозять дітей, щоб їх врятувати. Як інваліди та люди похилого віку вмирають від холоду і голоду. Що з цим робити - незрозуміло. Армію з гуманітарним вантажем туди не пустять, волонтери в ті місця теж не ризикують їздити. Сергій знизує широкими плечима й зітхає.
Вантажівки між тим згортають з побитого асфальту і несуться по бездоріжжю, точніше - по наїждженій вздовж лісопосадки колії. Їдемо швидко, але обережно. Праворуч від дороги миготять безформні шматки заліза, у яких вдалося розрізнити крила "Уралу", такого ж, на якому ми їдемо.
Хтось із бійців, що сиділи з нами в кузові, перекрикуючи шум мотора, пояснює:
- "Урал" тиждень тому на міні підірвався. Вони тут міну підклали... Ну хлопці і підірвалися.
Від цих слів по спині пробігає відчутний холодок. Наш грузовик мчить далі, стрибаючи на вибоїнах, і, якщо б не бронежилет і каска, міцно дісталося б голові і ребрах і без міни. Ось і Ольховатка. Скинувши швидкість, машини вкатуються на тиху вулицю. Змовкають мотори, повисає тиша. Визирає сонце, і життя здається веселішим.
З гуркотом задній борт відкидається. Бійці займають позиції по обидві сторони від машини - село, як каже командир частини, сепарске, і мало що тут може бути.
Цивільний актив
Вивантажуємо ящики. У них крупи, макарони, консерви, олія, цукерки. Все те, що вдалося зібрати жителям з різних регіонів країни за покликом Сергія Тахмазова. "Злісна укропская хунта" привезла їжу голодним людям.
В очах місцевих - складна гама почуттів. Від недовіри до підлабузництва. Люди тягнуть руки, деякі дякують, деякі бурчать, скаржаться на те, що магазини не працюють, що "знову тільки макарони привезли".
Повз мене маленька дівчинка тягне дві великі сумки:
- Я на дві сім'ї взяла, мама хворіє, а дідусь і бабуся старенькі.
Беру у неї одну з сумок і, поки йдемо до хати, вислуховую нехитру розповідь:
- Ми сюди до бабусі приїхали, наш будинок в Никишино розбили танки, ми ледве встигли втекти.
В тому, як вона це вимовляє, немає нічого незвичайного. Голос навіть не тремтить.
Продуктовий магазин закрився давно, і ніхто не знає, коли він відкриється
А мене раптом проймає тремтіння. Був будинок. Жила там дівчинка з татом, мамою, братом. Потім по цьому будинку танк вистрілив. Вона не уточнює, чий танк перетворив будинок на купу руїн. Та це й неважливо. Танки не представляються, у двері стукають. Вони їх люблять, часто разом зі стінами. І чийсь звичний світ валиться. Заглядаючи в очі цієї дівчинки, розумієш, що Достоєвський зі своєю сльозою дитини був прав. Правда, в очах дівчинки немає сліз. Вона, схоже, розучилася плакати. Біля хвіртки прощаємося. Ловлю насторожений погляд бабусі, чекає онуку. Не вітаючись і не прощаючись, вона швидко зачиняє двері.
В одному з дворів помічаю групу молодих людей, вони приглядаються до мого камуфляжу. І знову по спині пробігає холодок. Офіцери зустрічають мене коротким питанням, в перекладі на літературний: "Куди і навіщо ти пішов?!" Пояснюю ситуацію. Командир розуміє і, звертаючись до бійців, повчально вимовляє:
- Ви там дивіться - зліва по ходу руху буде самотній будинок, так що...
Автоматник в кузові мовчки киває і з тихим, але виразним клацанням знімає автомат із запобіжника. Забираємося в кузов і їдемо по брудній вулиці. Назустріч нам вискакує грязна іномарка. Різко гальмує. Потім розвертається і швидко їде. Що це було?
На мій здивований погляд солдат пояснює:
- А як ти її зупиниш? Стріляти в селищі не можна. Так що нехай їде.
- А якщо наведе на нас диверсійну групу?
Мабуть, ті ж думки відвідують всіх, що сиділи в машині. Мовчимо. Дивимося по сторонах. Село майже не постраждало, тільки кілька будинків підбиті. Все та ж група молодих людей проводжає нас важкими поглядами.
Зупиняємося біля будівлі сільради. Типова радянська споруда - скло і бетон, синя фарба на дверях, навіть скла цілі. На будинку навпроти вціліла мозаїка, прославляє "партії Леніна". Продуктовий магазин "Угольок" закритий. Повз нього проходить колона бронетехніки, і від цього поєднання виходить абсолютно сюрреалістичне.
Ця дівчинка тягне гуманітарку для хворої мами і для дідуся з бабусею. Вони з мамою біженці - танк зруйнував їхній будинок в Никишино
В одній з кімнат сільської ради на першому поверсі чути голоси - там засідає громадянський актив. Звідки він взявся? Як з'ясувалося, це місцеві жителі. Коли стало ясно, що на колишню владу надії нема, справу порятунку села очолила пенсіонерка, колишня вчителька історії Тетяна Манагарова. Досвід громадської роботи у неї є - Тетяна Олександрівна за сумісництвом староста церковної громади.
На моє запитання "якої церкви?" відповідає, що вони прихильники никоніанства. Ще недавно в селі діяло два храми було дві парафії. Священик Московського патріархату втік з відступаючими сепаратистами, а ось старовіри-никоіиане залишилися. Тепер вони збирають і перерозподіляють допомогу. Допомоги, щоправда, поки що мало.
Зараз з'явилася гостра потреба в паливі для котельні. Для багатьох це питання життя і смерті, так як в Ольховатці, крім приватних будинків, є кілька п'ятиповерхівок. У них, як неважко зрозуміти, ні печей, ні колодязів не передбачено. Якщо не допомогти людям, не завезти паливо в котельню - вони загинуть від холоду. Труби луснуть... А в будинках лежачі хворі, і їх багато. Ну і вічна проблема - їжа.
Тому місцевий актив почав шукати варіанти порятунку. Мабуть, згадавши стару приказку про те, що "солдат дитину не образить", вони звернулися до командування частини, що базується під Дебальцеве. За щасливим збігом обставин, саме над цією частиною - підрозділом 17-ї танкової і опікується волонтер Сергій Тахмазов.
До війни в селі проживало трохи менше 4 тисяч жителів, зараз, з урахуванням від'їздів і напливу біженців з розбитих навколишніх сіл, близько 2,5 тисячі. Зрозуміло, що одному військовому підрозділу прогодувати таку ораву не під силу.
Тому позицію Сергій зайняв гуманну, але жорстку:
- Проблема виживання працездатного населення з руками і головами мене не хвилює, а от діти і пенсіонери голодувати не повинні. Що робити? Я описав на своїй сторінці в Facebook ситуацію. Запис прочитали багато, в тому числі народний депутат Ірина Геращенко.
Про проблему дізналися, піднявся шум. У підсумку голова Донецької облдержадміністрації Олександр Кіхтенко забезпечив доставку одного Камазу їжі, але цього виявилося мало. Тахмазов кинув черговий клич, і волонтери по всій країні почали збирати їжу для села. Черговий вантаж гуманітарки ми повезли на Ольховатку і на наступний день.
В очах місцевих складна гама почуттів - від недовіри до щирої подяки
Люди чекають
На цей раз відправилися по іншій дорозі, ховаючись від чужих очей. Їхали швидко, і дрібний сніг не колов, а сік обличчя. Водій був напружений. Майнув опорний пункт - танк з стовбуром і кулеметом вдивлявся в поле і туман. Підняті у вітанні руки, свіжа воронка серед поля, і знову - лісопосадки, поля і нарешті село на горизонті.
Зупинили біля храму - невеликого, нещодавно відремонтованого будинку з міцними замками і надійними дверима, стало бути, годиться для складських потреб. На ганочку нас вже чекала Тетяна Олександрівна і ще кілька жінок. Підійшов священик. Батюшка виявився міцним літнім чоловіком із залізним рукостисканням і уважним поглядом. Кишнув місцевих пияків, чому одночасно з ними в жаху шарахнулися дві дворняги, батюшка почав розмову. Та не з нами, волонтерами, а з офіцерами:
- Ось ви скажіть, у нас прифронтова зона?
Танкісти знизали плечима:
- Так... Скоріше міжфронтова.
- Ні. Запитаю інакше. Тут Україна? Тоді чому немає хоча б польової комендатури? Чому село не забезпечене провідним або радіозв'язком? Де армійські патрулі? Міліції немає, хто владу має показувати? А якщо щось почнеться, нам куди дзвонити? Кому доповідати?
Його перебив один з офіцерів:
- Батюшка... а ви в якому полку служили?
Настоятель розправив і без того прямі плечі і відчеканив:
- У зенітно-ракетному.
Всі на мить замовкли, а потім голосно розсміялися. У цей момент підійшли кілька бабусь і пара міцних молодих помічників.
Старообрядницька церква Ольховатки - це і храм, і фортеця, і продуктовий склад, а священик і церковний староста - єдині реальні представники влади
З затишним скрипом двері храму відчинилися, і ми по ланцюжку стали передавати продукти. Приймаючи у мене з рук черговий пакет, солдат робить крок, другий і передає його далі, і там - далі, і черговий ящик зникає у дверях храму. Все, як сотні років тому: там, де важко, на допомогу приходять солдати, а люди знаходять притулок у храмі...
Нарешті, кузов спорожнів.
Ми розмовляємо з Тетяною Олександрівною. Вона розповідає про те, як буде розподіляти продукти. Таке її негласне право, адже саме вона звернулася до військових за допомогою, організувала яку-ніяку систему доставки продовольства, знайшла лікаря, який на добровільних засадах відвідує хворих. Але не всі у владі церковного старости - забезпечити бюджетні виплати не в її силах.
В одному з селищ, де представники місцевої влади все ж вийшли на роботу, виплати пенсій вже почалися. Там же, де чиновники в бігах, незважаючи на всі запевнення обласної влади про те, що ситуація на контролі, ні соціальних виплат на дітей, ні пенсій немає. А люди чекають. І це наші люди.
Перед самим від'їздом до мене підійшов хлопчик років десяти.
- Дядя, а знаєш, що у мене є?
Я знизав плечима - мало що може бути у хлопчиська в прифронтовій смузі: від гільзи і патрона до гранати. Дитина, озирнувшись по сторонах, розстебнув куртку. Під нею, на грудях у нього був захований прапор України.
