Як всі ці настрої вживаються в одному місті?
Напівпорожній Hyundai прибуває в Краматорськ точно за розкладом - хвилина в хвилину. Люди безперешкодно вивантажуються з поїзда і прямують до будівлі вокзалу. Дорога з Києва займає шість годин. За цей час жодного огляду речей або перевірки документів. В паспорти не заглядають навіть провідники. Краматорськ хоч і знаходиться в зоні АТО, але пропускний режим тут відсутній.
У нас із фотографом Сашею багато вільного часу, і ми просимо місцевого таксиста показати нам місто. Водій перераховує головні пам'ятки: шлакові відвали, металургійний, машинобудівний та цементно-шиферний заводи.
Таксиста звуть Сергій. У нього порваний одяг і ледве дихаючий Lanos. Чоловікові за 50, у мирний час Сергій працював інструктором в автошколі. З початком АТО попит на водійські права зійшов нанівець, і він влаштувався таксистом. Розмова довго не в'яжеться - чоловік явно не звик ділитися з чужими людьми.
- У вас повіски вже розносять? - намагаюся зав'язати розмову.
- Намагаються мобілізувати, але люди не йдуть, - зітхає водій.
- До армії "ДНР" охоче приєдналися б?
- Та ні. Наші люди нікого не підтримують. Хотіли б "ДНР", пішли б разом з колоною, яка в травні вийшла з міста. Всі чекають, що хтось з кимось домовитися. А служити ніхто не хоче. Молодь тікає в Росію. Тільки повістку вручили - через дві години його вже немає. Війна всім набридла. Люди зрозуміли, що це не роботяги воюють. Тут хтось владу ділить, а місцеві повинні страждати! Нехай сядуть і домовляться!
Хто, з ким і про що повинен домовитися, Сергій поки не знає. Але в тому, що Київ і Донбас повинні бути разом, чоловік не сумнівається.
Машина зупиняється біля Краматорського металургійного заводу ім. Куйбишева. Перед очима постає гігантська споруда з металевих труб. Вигляд у неї страхітливий - на пам'ятку явно не тягне.
- Раніше тут смолоскипи горіли. А тепер що? До Майдану НКМЗ і Куйбишева замовлення одержували з Росії. Зараз їх немає. Хлопці кажуть, що працюють у кращому випадку два-три дні в тиждень. В інший час замовлень немає - йди додому. При Україні нормально все було. Ми працювали. Нам не потрібні золоті гори. Я нормальний мужик, і ми тут всі роботяги. Дайте роботу, і ми будемо робити все що треба! - зривається на крик.
Після тяжко зітхає і додає:
- Вибач. Я рознервувався.
Фотограф тим часом запримітив скукожену бабусю.
- І шо, ви правда журналіст? І шо, правда мене запишете? - запитує бабуся.
Саша ствердно киває і включає режим відео на фотоапараті.
- Та щоб йому, цьому Порошенко! У мене пенсія 999 грн, і на неї ми живемо разом із сином, якому ніде працювати. Ділимо пенсію на двох. А я 15 років пропрацювала дояркою, доїла по 28 телиць в день! - випалює розлючена на українську владу бабуся.
Краматорської пенсіонерці українська влада не подобається із-за маленької пенсії.
Їдемо далі.
- Вам теж Порошенко не подобається? - питаю Сергія.
- У нас Порошенко, якщо чесно, не підтримують. Виходить, що ми його не вибирали. При Януковичі хоч якісь вибори були. А коли голосували за Порошенка, у нас тут деенэровци стояли... зараз Немає яскравого лідера.
- Яскравого, як Янукович?
- Не знаю, як щодо яскравого, але він був лідером. Нам тут, у Донбасі, було простіше, більше грошей виділялося.
- А потім він втік.
- Не втік. Я по-простому скажу, можна?
- Можна.
- Він нас тупо кинув! Обіцяв багато, а потім тупо кинув. Всі до нього погано ставляться, весь Донбас.
Виїжджаємо на одну з центральних вулиць. Назустріч мчить БТР, на ньому кілька солдатів з автоматами в руках - звичайна картина серед білого дня.
- Он вояки їдуть. Задовбали вже, - знову зривається Сергій. - Особливо по ночах ганяють, спати не дають.
Донбас - справа тонка.
Центральна площа Краматорська носить ім'я Леніна. Місцевого кам'яного вождя всеукраїнський ленінопад обійшов стороною. Пам'ятник не звалили, зате злегка українізували: в жовто-блакитний розфарбували постамент, ноги і шарф.
Позаду Леніна - величезний будинок з білими колонами. Це Палац культури Новокраматорського заводу. Поруч з ним - афіша. У найближчий місяць - всього три вистави. Зліва від палацу стоїть сіра нічим не примітна чотириповерхова будівля. Навесні минулого року на її верхівці майорів прапор "ДНР". Між третім і четвертим поверхами висіла велетенська георгіївська стрічка. Тепер тут туляться місцева міськрада, виконком, Донецька облдержадміністрація, комісія з питань допомоги біженцям та інші організації. Одне з найбільш метушливих місць - приймальна губернатора Олександра Кіхтенка. Під його кабінетом товпляться люди. Раптово двері відчиняються, і звідти виходить невисокий круглолиций чоловік зі смішним прізвищем Сливка - один із заступників губернатора.
- Харківська залізниця дала нам вагони, щоб біженці в Слов'янську могли в них погрітися і почекати, поки їх відвезуть в якісь піонерські табори, але ці вагони течуть! - випалює він і тут же запитує: - А знаєте, чому вони нам їх дали?
- Чому?
- Тому що ми, донецькі, - з широкою посмішкою і без всякої злоби продовжує заступник голови ОДА. - Донецьких ніхто не любить.
Раптово в кабінеті навпроти лунає телефонний дзвінок. Дівчина знімає трубку:
- Так-так, я так і кажу, що з Вуглегірська не вивозимо. Тільки з Дебальцевого.
Пізніше зустрічаю її в коридорі і питаю, що робити тим, хто застряг у Вуглегірську і не знає, як звідти вибратися.
Дівчина знизує плечима, а після каже:
- Значить, така в них доля.
Поверхом вище в маленькій кімнатці туляться інші співробітники відомства. Серед них дві жінки, обом за 30. Виглядають знеможено. В облдержадміністрації вони працювали ще до того, як їх рідний Донецьк перетворився на столицю "ДНР". Від розмов, що жителі Донбасу підтримують сепаратистів, негайно приходять в сказ.
- Ми переїхали в Краматорськ і живемо тут в гуртожитку! - починає одна. - Дорослі люди, а тісниться по 4 людини в кімнаті і миємося у ванній з десятком інших людей! Ви що думаєте, якщо б ми не вірили в нашу перемогу, ми б це терпіли?! Не всі хочуть жити в "ДНР". Нещодавно вивозили біженців з Авдіївки. Так вони обурювалися, чому автобуси незручні - ніби ми на курорт їх везли. А ось в Дебальцеве всі запихалися в транспорт, як в консервні банки, - у Донбасі всі люди різні!
Таксист Сергій вірить, що Донбас залишиться у складі України
На вулиці стемніло, і в готель мене везе таксі. Не світить жоден ліхтар, дороги розбиті, по сусідніх вулицях їздить важка техніка. За кермом чоловік призовного віку. Розмову почав сам, після того як побачив у мене в руках редакційне посвідчення.
- Журналіст з Києва? - питає.
- З Києва.
- Я вважаю, що Донбас має бути незалежним, - вдивляючись удалину, спокійним голосом повідомляє водій. І після довгої паузи продовжує: - Знаєте чому? Тому що ми тут не зрозуміли цей ваш Майдан, цю вашу хунту. У нас тут промисловість падає. Хто її відроджувати буде? Порошенко ваш? Чи Яценюк, може?
- У Захарченко однозначно це краще вийде. Тим більше російські військові йому будуть допомагати, - намагаюся підколювати.
- Ой, не треба тільки про російських військових. За вас он теж солдати з інших країн, що воюють, і негри в БТР роз'їжджають. Сам бачив. Я ж у Слов'янськ їздив, коли тут "ДНР" була. Возив і тих, і інших. Бачив негрів і польських снайперів, і американських теж. Навіщо нам тут ваша Америка? У нас заводи, нам з Росією дружити треба.
Віддаю гроші і мовчки закриваю двері машини.
Два Краматорська
На наступний ранок, 3 лютого, у місцевого військкомату заплановані відразу два мітинги за і проти мобілізації. В центрі міста сідаю в стареньку маршрутку і впираюся поглядом в рекламу: "Пам'ятники з граніту. Бронюйте на весну за старою ціною, у нас дешевше". Стає не по собі.
Раптово маршрутку розгортає інспектор ДАІ - дорога перекрита. Бабусі-пасажирки бунтують, вимагаючи будь-якою ціною доставити їх за маршрутом. Водій здається, згортає у двори і їде то тротуарами, то по грунтових дорогах. Маршрутка гойдається, як корабель під час шторму, і здається, ось-ось впаде на бік. Бабусі крекчуть, але радіють - не доведеться йти пішки.
- А чого дорога перекрита? - вигукує одна.
- Так мітінг ж під воєнкоматом, - відповідає друга. - Проти мабілізації. Понабирають малолєток, а смороду воєвать не вміють. Щось там повчились місяць - і на фронт. Та який місяць? Неділю. Не то шо при Совєтском Союзє, - тоді за півроку трєніровалісь.
Молодиця озирається на інших пасажирів, але її обурення ніхто не підтримує.
До військкомату прибуваю з запізненням - один з мітингів вже почався. Невелика група людей тримає в руках величезне жовто-блакитне полотно. Ще кілька людей махають українськими прапорами та стягами партії "Свобода". Поруч з ними з ноги на ногу переминаються чоловіки в камуфляжі з шевронами "Правий сектор. Донецьк". Інших політсил у військкомату немає. Серед мітингувальників студенти, люди середнього віку та пенсіонери. Цілу годину вони скандували патріотичні гасла: "Схід і захід разом", "Слава нації - смерть ворогам" та інші знайомі ще з Майдану кричалки. У двох кроках від патріотів походжають оператори та журналісти. Розпізнавальні знаки є тільки у камери телеканалу "112". Але інтересу до проукраїнських активістів не виявляють навіть вони.
Сепаратисти почали атакувати підконтрольний Києву Краматорськ
Опівдні до військкомату підтягується колона літніх жінок. Першим ділом стають у півколо біля однієї з телекамер. Жінки по черзі представляються матерями, плачуть і протестують проти мобілізації.
- Це Lifenews знімає, - пояснює мені один із учасників проукраїнського мітингу. - Тут і інші російські телеканали є. В місті їм ніхто не заважає працювати.
Закінчивши зі зйомкою, жінки переключаються на патріотично налаштованих краматорчан. Одна з них: "українські військові бухають і ходять зі зброєю!", іде в натовп.
- Вона провокаторка! - кричить якийсь чоловік і в мить ока розгортає скандалістку в ту сторону, звідки вона прийшла.
Між двома мітингами шикуються в шеренгу міліціонери, і повітря вибухає десятками вигуків "Врятуйте дітей Донбасу!", "Немає мобілізації!" і ще чимось невиразним про Америку.
У бік скандалисток летить дрібниця.
- Ви своє відпрацювали, йдіть!
Але жінки не квапляться. Вони з радістю позують перед камерами і фотоапаратами. Одна з них роздала вже стільки інтерв'ю, що починає плутатися в деталях своєї сумної історії. Спершу "мати" запевняла, що її сина та онука мобілізували, а потім виявилося, що сім'я живе в Донецьку.
Через годину постановочний мітинг прийшов до кульмінації. Жінка в норковій шубці червоною хусткою махає в бік міліціонерів, після чого кілька протестувальників, як по команді, впритул підходять до правоохоронців. Намагаючись схопити їх за комір і вдивляючись в очі, вони кричать:
- Ви що, не бачите? Вас вбивають! Не йдіть в армію. Тікайте!
Ті, хто в психологічній атаці на міліціонерів не задіяний, продовжують скандувати: "Врятуйте дітей Донбасу!"
- Знову телеканали покажуть, що у нас тут всі саботують мобілізацію, - скаржиться мені молода жінка, обмотана українськими стрічками. - А у мене і чоловік, і брат служать. Хочуть, щоб Донбас був з Україною.
З її очей рікою ллються сльози.
- Тиждень тому тут теж був мітинг. Завітав "вата" з Горлівки, здається. Чи не з Горлівки. Але точно не наші були. І все проплачено. Цим як гроші привезуть, так вони теж розійдуться, - додає чоловік середніх років. - Я ось з роботи відпросився, прийшов, щоб показати: Краматорськ не хоче в "ДНР".
Лише б не війна
У дві години мітинг закінчується. Команда бабусь, позировавшая для російського телеканалу, поспіхом йде. Я бреду на вокзал. У одного з закритих магазинів зустрічаю трьох жінок. Одна з них плаче. З розмови розумію, що її дочка, яка втекла з Авдіївки, повернулася додому за речами. У місті почався обстріл, і тепер вона змушена сидіти в погребі. Її співрозмовниця трагічну історію слухає без інтересу. Жінка весь час намагається вклинить щось про українську армію.
Військова техніка рухається по Краматорську і вдень, і вночі
- Чому СБУ не йде на фронт? Міліція? Чого вони сидять? Відправляють тільки малоліток, щоб їх там повбивали. Вони нас знищують! Депутати дітей своїх в Лондоні ховають!
- У Яроша сім'я живе в Дніпродзержинську! - парирує матір, чия дочка застрягла в Авдіївці.
Про те, що в місті багато провокаторів, які підігрівають невдоволення мешканців, напередодні ввечері мені розповів співробітник СБУ, який зупинився зі мною в одному готелі. Однак боротися з ними вкрай складно - ідейного сепаратиста від засланого часом не відрізнити. Особливо якщо це жінка.
У поїзді Костянтинівка - Київ ситуація зовсім інша. Вагон майже повний, багато людей у камуфляжі, біженців з валізами, картатими сумками і пакетами.
Жінка, що сидить у сусідньому кріслі, їде з Донецька в Київ до сина. Чорна норкова шуба, в яку вона загорнулася, сильно контрастує з одягом інших пасажирів. Вона виїхала з міста без усяких перепусток - в Костянтинівку її привіз водій, у якого "скрізь усе схоплено". Жінка працює в ресторані, зарплату їй давно не платять. Каже, начальство хоче перереєструватися в банк "ДНР" - всі українські фінустанови в місті давно закрилися.
- У моїй родині ніхто не воює, - зізнається вона. - Коли вся ця каша заварилася, ми поїхали на Крит. Думали, приїдемо через два тижні, все закінчиться. А воно не закінчилося. Тоді ми поїхали в Київ. Теж думали, поживемо два тижні, і все закінчиться. І знову ні.
- А як все повинно закінчитися? - питаю.
- Не знаю. Я для себе ще не вирішила. Син каже, що у "ДНР" немає майбутнього. Але Порошенко з Яценюком мені теж не подобаються.
З міста їду з відчуттям, що і Краматорськ, і Донбас будуть з Україною. Як мінімум тому, що місцеві патріоти знають, чого хочуть. Інші підлаштуються - їм не звикати.
