Зокрема, мій давній товариш який службову кар'єру завершивши ще радянським офіцером міліції, після відвідин обласного центру минулого тижня зізнався, що навіть за мільйон доларів не погодився б там зараз жити.
— Вулиці Донецька майже порожні. Центром катаються на танках і «бетеерах» бойовики. Зайдеш у крамницю — теж напівкримінальні особини з автоматами. На полицях — російський асортимент: ульяновське пиво за 95 гривень пляшка, яке неможливо пити, і кубанський томатний сік, котрий відразу краще вилити худобі. Українські продукти є, але дуже дорогі. Щоб їх купити, треба добре заробляти, але де, коли «ДНР» всі підприємства знищила?
Місто перетворилося на базу військової техніки. Місцевім вішають локшину на вухан, це, мовляв, армія «ДНР» така потужна, але навіть школярі знають, що новенькі «гради» і танки прибувають із Росії. І їдуть сюди не для показухи на параді, переконаний Віктор Іванович. За його словами, час од часу спалахує стрілянина на околицях: бойовики провокують українців на адекватну відповідь. Альо в будь-якому разі по Донецькому телебаченню скажуть, що стріляє «хунта», того місцевих можна не запитувати, хто порушує перемир'я, — їх видресирували говорити тільки в один бік.
— Стільки прокльонів на українську владу від земляків я ще не чув, і це вже не тільки наслідок телезомбування, — зізнається Віктор Іванович. — Посилює градус напруженості складність перетину блокпостів з окупованих територій на українську. Це однозначно борошно. По-перше, оформити перепустку менше ніж за півтора-два місяці нереально, ну хіба що купити, а по-друге, власне перетин умовного кордону — випробування не для слабкодухих. Якщо бойовики «ДНР» ставляться до процедури формально, то з українського боку — за всіма правилами. На огляд одного авто з пасажирами витрачається в середньому півгодини. А велетенська черга. Всі знервовані й усім треба їхати. Тож чого тільки не почуєш про владу!
До речі, від подібних висловлювань донецький телеефір і без цього розпирає. Здається, от-от і російсько-терористичний зомбоящик перегріється і лусне від злості на Україну. Тут варто зазначити, що значна кількість жителів Донбасу, які сьогодні висловлюють непомірні претензії до української влади, ще рік тому радісно чимчикували голосувати за «ДНР», а через два тижню обирати Президента України самопроголошена влада вже не дозволила. Так і хочеться запитати: не совісно гудити владу, яку ви зрадили, і водночас від котрої не гребуєте брати пенсії, інші соціальні виплати, гуманітарну й іншу допомогу?
Під час спілкування з багатьма земляками з окупованих і звільнених територій, каже Віктор Іванович, доводитися унікати розмов про вкрай важливі речі, аби не образити співрозмовника. А саме про них треба говорити і з владою, і з жителями горезвісного краю, які й далі считают, що біда їх спіткала із заходу, а не зі сходу.
Давайте поміркуємо. Вісь волонтери за гривні збирають гроші для війська. Так само родини мобілізованих і добровольців скидаються тисячами гривень на бронежилети та амуніцію, щоб захисник був більш-менш захищеним. Це з одного боку. А з іншого — за рахунок платників податків з усієї України, зібраних, зокрема, і з сімей загиблих на фронті, покалічених, зниклих безвісти фінансується телемашина ненависті — російсько-сепаратистське телебачення «ДНР» і «ЛНР» із телевежами, ретрансляторами, іншим дорогим та енерговитратним обладнанням. Наразі Українська держава добровільно і безкоштовно на захоплені ворогом території дає газ і електроенергію. По суті, нинішній уряд за рахунок усіх українців і, звісно, не питаючи нас, опосередковано фінансує терористичні організації «ДНР» і «ЛНР». У відповідь на благодійність України — фінансового донора квазіутворень, навіть більшого, ніж Росія, терористи продовжують обстрілювати і мирні території, і наших військових всупереч усім домовленостям. Після Мінська-2 загинула майже сотня українських воїнів, ще більше поранено. Заради чого?
Альо реальну картину про війну на сході терористичні ЗМІ як не показали рік тому, коли обласну державну телерадіокомпанію безперешкодно захопили бойовики, так її нема досі. Тепер у руках російських терористів потужний медійний ресурс, який і не снився колись правлячій Партії регіонів, що, власне, і здала Донбас окупантам.
Тільки в Донецьку кабельне телебачення розносить потоки брехні й бруду із майже сорока(!) російських каналів і з десятка місцевих — «Оплот», «Перший республіканський», «Юніон»...
— Вся інформація з екрану з точністю до навпаки: бойовики стріляють, а передають, що українці. Ну не можуть же «свої» гатити по «своїх»! Всі біди «республіки» від України. Альо ж її присутності немає ні реально в Донецьку, ні в ефірах. Натомість часто з'єднання є Медведчук, Погребінський, Монтян, Скачко, Копатько... Раніше покійний нині Бузина переконував, що держави Україна вже немає. Виступають самопроголошений мер Донецька Мартинов, справжнє прізвище якого Дікінштейн, а також його заступники, котрі раніше працювали з Лук'янченком: Волков, Ткаченко, Скнар. Вони розказують, як добре нам тепер живеться, — ділиться враженнями Тамара Василівна, вчителька однієї із донецьких шкіл, а після короткої паузи додає: — Я стаю хворою після програм цього телебачення, але інших нема...
Моя співрозмовниця — педагог зі стажем, вже на пенсії, але продовжує працювати. За роботу протягом усього навчального року «нова» влада не заплатила жодного разу, самі обіцянки. Однак більшість педколективу на чолі з директором ходити на роботу, значна частина учнів не полишила навчання. І хоча українських підручників у цій школі демонстративно не викидали, педагоги, як правило, мають проросійські, а, радше, антиукраїнські настрої.
Якщо телевізор щогодини підказує, хто винен у всіх бідах, хто ворог — потрібний Кремлю результат забезпечений.
— А причому тут Путін? — щиро дивується сусідка Тамари Василівни, колишній соціальний працівник, яка твердо переконана, що «гради» і танки бойовики купують у воєнторзі, а буряти і калмики їдуть воювати проти України за власні гроші.
— Швидше б Курахове взяли, я б на дачу спокійно їздила, — ділиться сподіваннями ще одна жителька Донецька, яку не влаштовує, що містечко Курахові залишається під українським контролем.
— Стріляє, сволота, — каже телефоном заслужений працівник культури України, який активно співпрацює з «ДНР».
Тут і уточнювати не варто, кого має на увазі, товариш сам визначив свою позицію.
Утім, цей культармієць не самотній — ціла команда «заслужених» і просто артистів продовжує виступати в Донецьку з концертами, славлячи Рассєю-матінку. Може б, і пана міністра культури Кириленка запросили... Працюють обидва театри, піднесені Україною до рівня національних, альо аншлагів нема. У напівголодних артистів катма ентузіазму ставити прем'єри, споживачів духовного помітно поменшало — виїхали, а бойовики при слові «культура» готові хапатися за автомат.
За словами проукраїнських донеччан, з місцевих телеекранів ніколи не кажуть, що це Путін озброїв і наслав сюди головорізів на танках і БТРах, які цілісінький рік винищували все, що будувала і розвивала тут Україна: від залізничного вокзалу до модерного аеропорту імені Сергія прокоф'єва. Це ж як треба правителям Росії так ненавидіти братів-слов'ян, щоб зупинити сотні шахт та інших підприємств, а всіх трудящих перетворити на безробітних і безпритульних!
Чи зрозуміли щось донеччани, нікого висновки, покаялися? Швидше, ні. Більшість донбасівців, зокрема й тих, що проживають на визволених теріторіях, дихають ненавистю до України, яка вміло підігрівається і скеровується з Москви.
Як розповів мені очевидець із рідного мені Київського району Донецька, спершу до школи №58 приїхала знімальна група російського «Лайфньюз», обрала зручну позицію для зйомки, а через півгодини почався обстріл навчального закладу. Згодом в інтерненті з'єднання з'явилася інформація, що стріляли з Макіївки і Ясинуватої, де українських військових і близько немає, але тих, хто і далі вірить терористам, — більше, ніж людей зі здоровим глуздом. «Це Порошенко стріляє», — кричала телефоном наша колишня сусідка, бо так їм пояснила телепропаганда.
Обстріли Донецька після тривалої перерви терористи відновили не випадково — до Дня Перемоги, який бойовики хочуть відзначити парадом, треба підняти градус напруженості, мобілізувати жителів на боротьбу з «укропами». Адже, крім тисяч смертей і випаленої землі, сусід, якому добровільно здався Донбас, щастя, достатку, радості так і не приніс. Утім, нормальне життя окупанти, зрештою, і не обіцяли..
