На зорі своєї кар'єри, природно в лихі 90-ті, тоді ще початківець «бізнесмен» Дрегер став учасником відомої краматорської ОЗУ під майже голлівудською назвою «17 ділянка». Ця структура була силовий «дахом» бізнесу місцевого авторитета Олександра Рибака. Юридичне прикриття «чорних» справ діяльності ОЗГ здійснювалося безпосередньо Дрегером через дві структури — асоціації ЗАТ «УкрЛига» і ТОВ «Донбас-Лига». За словами самого Дрегера, «17 ділянка» подарувала йому не лише безцінний досвід, але і потрібні знайомства.
ОЗУ змушене було піти в тінь в 2001 році, відразу ж після резонансного вбивства місцевого тележурналіста Ігоря Александрова. Смерть відомого журналіста сколихнула громадськість та місцеві органи влади. Рибак був змушений податися в біга, а Дрегер оперативно ліквідував «УкрЛигу», але сам залишився на Донбасі і навіть переїхав у Донецьк. За словами оперативників, які працюють по справі Александрова, залучати до цієї справи Дрегера настійливо «не рекомендували» представники донецького земляцтва в Москві.
Подальший шлях Дрегера – це низка відвертого свавілля, який дивним чином сходив йому з рук. Відчуваючи свою повну безкарність в період з 2003 по 2009 рік, Дрегер фактично «віджимає» ряд підприємств Донецької області. У їх числі, Зуївський електро-механічний завод, Електротранс, Красноармійський машзавод і т. д.
Фірмова схема «віджиму» від Дрегера гранично проста: керівника підприємства деякий час тримають «на гачку», вистежуючи і збираючи компромат. Потім йому роблять пропозицію, від якої він не може відмовитися. В хід ідуть погрози на адресу рідних, залякування озброєними бойовиками, підстроєні аварії.
Використовуючи такі «бізнес-методи», з 2003 року Дрегер заходить на ринок автоперевезень Донбасу. Спочатку шляхом підробки підписів акціонерів було захоплено ВАТ «Донецьке обласне підприємство автобусних станцій» (ДОПАС). В активах Допас – понад 40 автостанцій з пасажиропотоком більше одного мільйона чоловік в місяць. Далі за допомогою все тих же рейдерських методів Дрегер за короткий термін монополізував весь ринок автоперевезень Донецької області шляхом «віджиму» дрібних і середніх фірм. З тих пір вокзали Донбасу стали місцем, де процвітає кримінальний бізнес: торгівля наркотиками, проституція та інше. Для заробітку Дрегер не гребував нічим.
Дрегеровскі автовокзали стали першим яблуком розбрату між кримінальним бізнесменом і тодішньою донецькою владою. Бажаючи навести в Донецьку порядок напередодні Євро-2012, в мерії ввічливо попросили «бізнесмена» відремонтувати автобусні станції хоча б на території міста. Дрегер відповів відмовою, так як вкладати в розвиток – не його коник. Тоді міська влада прийняла рішення перенести автовокзал «Путилівський» за межі міста. У відповідь Дрегер побудував автовокзал «Західний», в якому не було навіть туалетів.
Про прибутковість такого бізнес-підходу свідчить той факт, що до 2011 року Дрегер увійшов у сотню найбагатших людей України і навіть всерйоз задумався про політичну кар'єру.
Спонсор Вітренко і Губарєва
Дрегер ніколи не приховував, хто стоїть у нього за спиною і тому спокійно робив гроші на вотчині Януковича-Ахметова. Ніхто не хотів сваритися з московськими друзями бізнесмена, але в свою «пісочницю» його теж не брали.
Між тим заступництво потрібно було відпрацьовувати, і першим політичним проектом Дрегера став Блок Наталії Вітренко – спочатку прокремлівський проект, який не приховував своїх основних цілей – приєднання України до Росії. Секретар донецького обласного комітету ПСПУ Наталія Каєткіна в інтерв'ю «УРА-Інформ.Донбас» розповідала, що депутатство Дрегера не цікавило. Він просто заносив в офіс партії великі суми грошей на здійснення антиукраїнської діяльності.
Напередодні президентських виборів 2010 року, за інформацією джерел у Партії регіонів, московське земляцтво наполегливо рекомендувало прийняти команду Дрегера в партію. Крім нього в керівництво політорганізації повинні були увійти багато нинішніх діячів ДНР, в тому числі і маловідомий тоді Павло Губарєв. Куратори регіоналів в області на той момент відповіли відмовою — боялися, що проросійсько-рейдерська група зробить Партію Регіонів некерованою. Сам Янукович тоді, нагадаємо, ще не вирішив з ким дружити — з Заходом чи з Росією.
У підсумку Дрегер на виборах-2010 купив собі партійний бренд Сергія Тігіпка «Сильна Україна». Всі автобуси і автостанції Донецької області були тотально і монопольно оздоблені рекламою Тігіпко, і ніякому іншому кандидату рекламних площ Дрегер не продавав. Тігіпко «пролетів», але наш герой так і очолює донецький осередок партії «Сильна Україна» мабуть в надії, що при злитті з «регіоналами» йому все ж дістанеться «тепле місце». Лобіювали це питання в середовищі регіоналів Раїса Богатирьова і Ренат Кузьмін. Але Янукович був непохитний. Навіть незважаючи на протекцію Москви, вже занадто одіозний був Дрегер навіть для Партії регіонів.
Жадібність згубила рейдера
У 2011 році Дрегер зробив стратегічну для своєї «кар'єри» помилку. Перефразовуючи відому приказку, жадібність рейдера згубила. Він намагається «віджати» земельну ділянку у центрі Донецька, яка належала... Олександру Януковичу. Навіщо він на це пішов? Чи То по дурості, чи то з надмірної самовпевненості і надії на підтримку кремлівських друзів. Достовірно невідомо.
Але точно відомо, що Янукович тоді не став терпіти таке свавілля у своїй вотчині, і вирішив приборкати Дрегера, реанімуючи справу про рейдерське захоплення Зуєвського енергомеханічного заводу 2006 року. В квітні 2011 року Дрегера заарештовують і саджають у Київське СІЗО...
На цьому історія кримінального ділка могла б закінчиться, якби в країні не сталася революція, а потім війна.
Перший «республіканський» олігарх
У березні 2014 року неждано-негадано рішенням Подільського суду м.Києва Дрегера випускають з Київського СІЗО. І не просто випускають, а за дорученням народних депутатів. Хто ж ці жалісливі чесноти? Як виявилося, поручилися за донецького рейдера не хто інші, як нардепи від «Сильної України»: захисниця всіх обділених підприємців Олександра Кужель, любитель топ-моделей Микола Рудьковський і Микола Катеринчук який змінив не один партійний бренд. Нічого б дивного у цьому не було, якби не прізвище четвертого депутата, який власне і став основним ініціатором процесу звільнення Дрегера. А це не хто інший, як Микола Левченко, відомий усім як спонсор Павла Губарєва і інших апологетів ДНР. Той самий Левченко, який займав посаду секретаря міськради Донецька і з 2004 року неодноразово закликав Донбас до відділення від України.
Навіщо йому це було потрібно? Очевидно, фінансовий інтерес. І не жартівливий. Не стільки в Україні, скільки в ДНР. Адже корпоративні права на всі свої автовокзали, зареєстровані на підприємствах ТОВ «Автовокзали Донбасу», ТОВ «Донецькі автовокзали» і ТОВ «САБ» Дреггер перед "посадкою" переоформив на свого чоловіка Миколу Чумаченко, який стежив за господарством за час відсидки головного рейдера Донбасу.
Автовокзали Донбасу завжди приносили чимало прибутку, яка в принципі ніколи і не потрапляла в бюджет, осідаючи прямо в кишенях Дреггера. А в умовах війни капіталізація бізнесу зросла в рази. Поки українські солдати і мирні жителі гинули під ударами бойовиків, Дрегер різко підвищує вартість міжміського проїзду, змушуючи земляків вдвічі, а то і втричі переплачувати за можливість залишити гарячу точку.
Природно, такий прибутковий бізнес не може існувати без «даху» — як з боку ДНР, так і прокурорсько-сбушних діячів на території України.
Відразу після звільнення Дрегер встановлює зв'язок з лідерами ДНР, в надії зберегти контроль над автовокзалами на окупованій території. Це йому вдається за допомогою Олександра Ходаковського, ватажка батальйону «Схід». Саме бійці батальйону «Схід» охороняють всі автовокзали «республіки», а також належні Дрегеру Зуївський електро-механічний завод і донецький Коксохімобладнання.
За інформацією перевізників, які працюють зараз в Донецьку, представники Дрегера два рази на тиждень приїжджають за готівкою до керівництва Південного автовокзалу, а грошові кошти діляться між Дрегером і представниками ДНР.
Сам Дрегер в принципі також є частим гостем у Донецьку. Незважаючи на те, що його випустили під підписку про невиїзд, Владислав Олегович в поточному році щонайменше 16 разів перетнув кордон України, з них 13 разів він літав до Москви. За інформацією джерел в правоохоронних органах, в Москві Дрегер надовго не затримується і відразу виїжджає в «народні республіки».
В середовищі чиновників ДНР Дрегера вже неформально називають «першим республіканським олігархом». До речі особиста охорона Дрегера суцільно складається з чеченців, а сам він присувається на броньованому БМВ.
Похід на Дрегера Київ
З травня 2015 року Дрегер переїжджає в Київ. У столиці України він постійно проводить зустрічі з сумнівними кримінальними елементами і одіозними «регіоналами». За інформацією співрозмовників, Дрегер хвалиться покровителями «нагорі», які дають йому «зелене світло» на переділ бізнесу. За його словами, він вже готовий «увійти» в ряд об'єктів, у тому числі кілька великих торгових центрів. Проблем з цим, за його словами, не буде. Прикриваючись патріотизмом і гаслами Майдану, сьогодні можна без зайвого шуму віджати те, що погано лежить.
На тлі нарощує м'язи донецького рейдера Дрегера, «маршал Гречка» і за сумісництвом український рейдер №1 Геннадій Корбан може здатися просто забаловавшимся хлопчиськом з рогаткою. Дрегер відкрив у Києві ряд приватних підприємств для надання охоронних послуг, легалізуючи таким чином близько 300 власних бойовиків. З урахуванням попереднього досвіду роботи» Дрегера, в Києві найближчим часом ми ризикуємо побачити «найкращі» зразки відвертого бандитського беззаконня 90-х...
З урахуванням всього, що відбувається в країні, дивуватися в принципі не доводиться вже нічому. Але все ж, як наше пильне СБУ та прокуратура, які через день заявляють про затримання усіляких «ворогів народу», то коментарі в соцмережах пишуть, то в армію йти відмовляються, в упор не помічають прокремлівського рейдера, який вже досить міцно влаштувався в Києві і готується переносити сюди свою кримінальну імперію?
