Я, Стрілець Ольга Іванівна, мати учасника АТО Стрільця Сергія Миколайовича, вже більше не знаю до кого ще звертатися, щоб порятувати сина! Я не знаю, чи до чийогось серця дійдуть мої слова!
Хто почує крик моєї душі. Я вже й кричати не можу… Я відкричала, відплакала, коли від мого сина, що був під Іловайськом сім днів не було звістки. А потім новина: син живий! Виявляється, він виходив з цього проклятущого котла та вів із собою більше двох десятків солдат. Живий! Живі! Все моє селище раділо. Люди дякували нам з чоловіком за сина. Гордились і ми, бо командування присвоїло йому звання «підполковник».
Повернувшись в Рівне, у свою військову частину, продовжував служити Україні та її народу. Лікувався, адже Іловайськ не пройшов марно. Ніщо не віщувало біди. І як грім серед ясного неба! Мого воїна-захисника, звинуватили у викраденні Олега Куницького - сина луганського бізнесмена та екс-депутата обласної ради від Комуністичної партії Володимира Куницького. Так сталося, що саме мій син доправляв, затриманого Олега Куницького біля блокпосту зі зброєю та картами. Він передав затриманого працівникам контрозвідки СБУ, щоб ті уточнили що це за людина. Мій син виконував наказ командира про супровід та передачу підозрілої особи. І тому є живі свідки. Але на нашу біду Олег Куницький безслідно зник.
У зв'язку з цією справою генштаб ЗСУ понизив мого сина, Стрільця Сергія Миколайовича, у званні з «підполковника» до «рядового». У Сергія стався інсульт. Він потрапив до лікарні. Ми боронили його, як тільки могли. Адвокати, публікації в ЗМІ, інформаційні повідомленні на радіо та телебаченні, його рідні, друзі, колеги, побратими з Рівненської спілки учасників АТО, земляки всіляко допомагали відновити справедливість, повернути звання та найголовніше чесне ім'я моєму синові. Ми дійшли до начальника Генштабу, Головнокомандувача ЗСУ Віктора Муженка, який пообіцяв особисто розібратись у справі рівненського підполковника Сергія Стрільця.
Та ніщо не допомагало. Мого сина намагалися насильно вивезти з лікарні слідча з Луганська зі здоровенними чоловіками на незрозуміло чиїх автівках. Його тоді вберегли і захистили дружина та побратими. Але вони не залишили в спокої мого сина. Просто на вулиці, серед білого дня його запхали до машини і відвезли до міста Сватово Луганської області. Тепер він під вартою другий місяць. Чому, за що зробили з мого сина крайнього?! Адже він лише доправив затриманого до військового керівництва, і що сталося потім йому не відомо.
Чи не через надзвичайно впливового батька, який хоче помсти понад усе? Бо ж недаремно, так вперто намагалися викрасти Сергія Стрільця із Рівного та перевезти до Сватово. Але як мати, я маю сказати, що не буде вам заспокоєння, Володимире Куницький, від того, що життя мого сина покалічено. Я більше не знаю, де шукати захисту і допомоги. Я розумію, що мені залишається лише молитися, аби побачити свого сина живим. Але моя душа кричить! Та хто почує крик моєї душі …
