Багато хто пов'язує конфлікт із тривалим, починаючи із часів Сталіна, впливом Росії на Донбас. Є ті, хто вказує на особливий менталітет і "донецьку ідентичність", що стала рушійною силою деінтеграційних процесів у тій частині України.
Перший матеріал – це погляд в минуле. Як формувався Донбас, як відбувалося переселення і чи відіграли міграційні процеси минулого століття ключову роль у виникненні "донбаської ідентичності"?
Спочатку як "американський Захід"
Японський дослідник Гіроакі Куромія у своїй книзі "Свобода і терор у Донбасі. Українсько-російське прикордоння, 1870-1990-і роки" порівнював Донбас із Сибіром та американським Заходом.
"Його шахти були притулком для тих, хто прагнув волі. Тут осідав люд з усієї країни і з-за її меж, а безжальна економічна експлуатація та міжетнічні сутички були частиною повсякденного життя Донбасу. У цьому розумінні Донбас можна порівняти із Сибіром та американським Заходом. Навіть у розпал сталінізму Донбас зберігав деякі елементи вільного степу, надаючи притулок людям, позбавленим громадянських прав, вигнанцям, утікачам, злочинцям та іншим", – так визначав японський вчений портрет Донбасу наприкінці ХIX - початку XX століття.
Проте, як зазначає доктор історичних наук, професор Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. Кураса НАН України Юрій Ніколаєць у науковому дослідженні, і у ХХ-му столітті за Донбасом зберігся ореол вільнодумства і території, проживання в межах якої рятувало від різного роду переслідувань та допомагало почати життя спочатку.
Навіть у розпал репресивної політики радянського керівництва у другій половині 30-х років минулого століття Донбас забезпечував притулок людям, яких влада вважала "політично неблагонадійними особами".
Історик Донецького юридичного інституту Дмитро Титаренко утім, каже, що і той період, і ХХ століття, аж до повоєнного часу російська колонізація була ознакою формування Донбасу.
"Тут треба брати до уваги навіть суто географічне регіонування. Зокрема, до 20-х років ХХ століття частина Луганської і Донецької областей входили до Області Війська Донського", - розповідає він.
"Якщо говорити про заселення Донбасу, то це був рух з двох чи навіть трьох напрямків. Із Заходу – суто українська колонізація. Зі Сходу – російська колонізація і з Півночі - переселення із засвоєних раніше районів Слобожанщини. Хоча це був український регіон, у ньому російська ідентичність і культура були дуже сильними", - каже історик.
Дмитро Титаренко розповідає, що хоча статистично найбільша міграція завжди відбувалася з інших областей України, проте протягом ХХ-го століття питома вага росіян постійно зростала - як у часи індустріалізації 20-30 років, так і у повоєнний період.
Потім - "порожній Схід"
Яким би не було минуле Донбасу до 30-х років минулого століття, Голодомор і Вітчизняна війна відкрили нову сторінку у формуванні національного складу Донбасу.
Як розповідає заступник директора Інституту історії НАН України Станіслав Кульчицький, після Голодомору схід України, і передусім, села, був практично порожній.
Від голоду найбільше постраждали нинішні Київська і Харківська області (на той час - Слобожанщина), а у ті роки значна частина теперішнього Донбасу входила саме до Слобожанщини.
"Тому у 1933 році був створений "переселенський комітет". Переселяли на Донбас переважно із інших областей України, передусім, із Полісся, яке майже не постраждало від голоду. Тобто, це були внутрішні міграційні процеси. Хоча переїздили на Донбас також і з центральних регіонів Росії - Бєлогородської, Воронезької областей, а також з Білорусі", - розповів Станіслав Кульчицький.
Загалом, згідно із даними Національного музею "Меморіал пам'яті жертв голодоморів в Україні", з другої половини 1933-го по 1934 роки на виконання секретної постанови Ради народних комісарів СРСР на Донбас було переселено 21 тисячу сімей колгоспників.
"Якщо брати до уваги статистику переселених на Донбас після Голодомору саме із Росії, то вона дуже незначна. Ідеться про тисячі господарств, а це у масштабі великого регіону майже нічого не означає. До того ж, оскільки переселення було відносно добровільним, то більшість вихідців із Росії повернулися на батьківщину. Вони побачили, що в українських селах селяни більше пригнічуються, аніж у центральних регіонах Росії, звідки вони приїхали", - каже Станіслав Кульчицький.
Науковець також розповідає про другу хвилю переселення - у 1936-37 роках, яке, фактично, було депортацією. Відповідно до постанови ЦК ВКП(б), були ліквідовані Пулинський німецький і Мархлевський польський національні райони на кордоні із Польщею. Десятки тисяч німців і поляків "як ненадійні антирадянські елементи" були переселені спочатку на Донбас (райони, що нині входять до Харківської області), а потім їх відправили до Казахстану.
Залюднення після війни
Про те, що Донбас у 40-50-х роках минулого століття не заселявся переважно вихідцями із Росії, свідчать і дослідження, що їх проводив історик Микола Алфьоров. Він проаналізував процеси переселення на Донбас у повоєнні 1943-1951 роки.
На 1 вересня 1943 року у Ворошиловградській області (теперішня Луганська область) залишилася лише третина від довоєнного населення.
Тому керівні органи УРСР зобов'язали мобілізувати для робіт з відбудови шахт лише у 1943 році 125 тисяч людей з числа працездатного сільського населення, а також 50 тисяч призовників старшого віку.
Залюднення Донбасу відбувалося досить швидко, проте все одно темпи не могли задовольнити потреб підприємств у робітниках.
На кінець 1945 року чисельність жителів Донбасу досягла близько 70% від довоєнної чисельності. При цьому міське населення стрімко зростало, а сільське - лишилося майже на тому ж рівні.
На кінець війни завдяки механічному приросту населення на Донбасі вже проживало близько трьох мільйонів людей.
"Отже, залюднення й формування трудових ресурсів Донбасу у 1943-1945 роках відбувалось головним чином за рахунок керованих зовнішніх міграцій населення, які здійснювалися воєнно-адміністративними методами через молодіжні призови, мобілізації фахівців, оргнабори, спрямування репатрійованих та інтернованих, розконвойованих та амністованих (не говорячи вже про такий спецконтингент як військовополонені, який не відображали статистичні звіти), що дозволило збільшити чисельність населення регіону й заклало підмурок для його повоєнного залюднення", -вказує у статті "Депортації українського населення у Донбас 1944-1949 рр" Микола Алфьоров.
Етнічна терпимість
Архівні документи, на які посилається дослідник, доводять, що переважна більшість переселених на Донбас були вихідцями із інших регіонів України. Так, у 1948 році 72% усіх прибулих до Ворошиловградської області були жителями інших областей УРСР, 17,6% - Росії. У 1950 - пропорція становила 67,9% до 27,5%, з решти республік - не більше 5%.
Влітку 1951 р. відбулася остання депортація українського населення на Донбас - із західних земель, що відійшли до Польщі.
Професор Станіслав Кульчицький наполягає на тому, що політика центрального керівництва СРСР була такою, що найбільше росіян направляли до республік Балтії, переважно у Латвію, оскільки вони вважалися "неблагонадійними" територіями. Те ж саме з Кримом – після депортації кримських татар півострів був порожнім, саме туди направлялися росіяни, багато з яких – військові.
"Тому висновки про заселення росіянами у випадку із Донбасом неправильні, для республік Балтії і Криму вони були б доречнішими", - твердить Станіслав Кульчицький.
Як зазначає Дмитро Титаренко, нинішні жителі Донбасу - це переважно нащадки переселенців з різних регіонів України та колишнього СРСР, тому говорити про фактор "етнічної ексклюзивності" не варто.
Навпаки, через етнічне різноманіття - а згідно із переписом населення 2001 року із 134 етнічних груп, що є в Україні, 133 - представлені на Донбасі, - є підстави робити висновки про більшу етнічну терпимість і толерантність, аніж в інших регіонах України.
Механічне заселення Донбасу у різні періоди історії не було визначальним для формування проросійських чи сепаратистських настроїв, наголошують історики.
Отже, мають бути інші причини і фактори деінтеграційних настроїв.
