Громадянська війна в Сирії, що почалася як повстання проти диктатора, продовжилася як релігійний конфлікт, вступила в нову стадію. Учасники протистояння, усвідомлюючи неможливість військової перемоги в найближчій перспективі, консолідують свої придбання, готуючи грунт для можливого розділу країни.
Війна в Сирії, фактично пущена світовими державами на самоплив, набуває все більше спільних рис з подіями в Афганістані на рубежі 1980-х 1990-х років. Головне подібність тут - не боротьба народу проти диктатора (афганського Наджібулли і сирійського Башара Асада) і навіть не допомога воюючим за кордону, а наявність великих етнічних і релігійних груп, які не визнають влади над собою з боку чужинців.
В Афганістані домінуючою групою були (і залишаються) пуштуни, які дотримуються найбільш радикальної версії ісламу. Саме в їх громаді зародився рух, яке пізніше перетворилося на «Талібан». Їх опонентами були таджики, узбеки, Хазарейці та туркмени, для яких «пуштунських» версія ісламу була надто жорсткою.
Після взяття талібами Кабула в 1996 році громадянська війна зовсім не припинилася. Фактично країна розпалася на кілька етнічних квазідержави, на чолі яких стали впливові польові командири. При цьому навіть у талібів, що володіли найбільшими ресурсами і найсильнішою армією, довгий час не було можливості встановити свій контроль над територіями, населеними етнічними меншинами.
Ситуація змінилася лише після початку американського вторгнення в 2001 році, штучно що відновив цілісність країни військовими методами. Проте зараз всі етнічні групи активно озброюються, розуміючи, що після відходу США в 2014 році війна напевно спалахне з новою силою, що неминуче спричинить за собою нове роздроблення країни. При цьому ніяких життєздатних альтернатив цим сценарієм зараз не проглядається.
Бійці руху Талібан
Хоча в Сирії ситуація все ще далека від афганської, вже зараз там починають з'являтися ознаки можливого поділу країни на кілька ворогуючих «князівств» або, якщо завгодно, «еміратів».
По-перше, на користь такого сценарію свідчать настрої, що панують серед учасників конфлікту. Через взаємної жорстокості вони відмовляються визнавати один одного хоч і помиляються, але співвітчизниками. Офіційна пропаганда наполягає на тому, що повстанці - це іноземні терористи, або (у кращому випадку) закоренілі злочинці, які працюють за вказівкою з-за кордону. Опозиція називає Асада і його прихильників єретиками, вбивцями і іранськими наймитами. Повстанці в разі своєї перемоги обіцяють влаштувати тотальне винищення алавітів, урядові сили вже кілька разів влаштовували різанину сунітів.
Навіть якщо одна зі сторін здобуде військову перемогу, абсолютно незрозуміло, як вона буде керувати вчорашніми заклятими ворогами, котрі відчувають пекучу ненависть до переможців. Метод тут може бути тільки один - жорстокий терор, який, як підказує досвід сусіднього Іраку, обертається у відповідь терором неменшою інтенсивності, а в перспективі веде до відновлення війни і кривавому розділу країни. Таким чином, перемога на полі бою стане не завершенням війни, а лише ще одним її епізодом.
По-друге, в Сирії вже зараз існують території компактного проживання основних релігійно-етнічних груп. Алавіти населяють прибережну зону від Тартуса до Латакії, друзи живуть в горбистій місцевості на півдні країни, курди зосереджені на північному сході Сирії та в кількох містах на півночі, поблизу турецького кордону, а суніти складають переважну більшість на інших територіях. Звичайно, у великих містах на зразок Дамаска, Хомса і Алеппо населення в значній мірі перемішалося. Але, як підказує досвід Хорватії, ліквідувала Сербську Країну і вигнала з країни більшість сербів, це не повинно стати перешкодою для побудови монорелігійна і / або моноетнічного суспільства.
Проурядові демонстрації в Тартусі
По-третє, поступове витискання чужинців з районів, що знаходяться під контролем тієї чи іншої сторони сирійського конфлікту, вже почалося. Повстанці (особливо радикальні ісламісти) регулярно виганяють із захоплених населених пунктів усіх іновірців, запідозрених у нелояльності. Алавіти, розуміючи, що можуть позбутися не тільки даху над головою, а й життя, як правило, воліють не чекати цього моменту і самостійно залишають будинки. Процес набув настільки масового характеру, що в прибережних (переважно алавитских) містах Сирії відзначається стрімке зростання населення. Туди ж біжать християни різних конфесій і шиїти. Ця тенденція особливо помітна в районі Алеппо, з усіх боків оточеному сунітськими землями. Повстанці місяць за місяцем відвойовують по кварталу-іншому, змушуючи все більше іновірців шукати притулку в західних районах країни.
Одночасно з цим у Тартусі, Латакії та містечках між ними уряд активно роздає зброю населенню. Одній сім'ї покладається автомат, кілька ріжків до нього, а також дві ручні гранати. Ті, хто записується в ополчення, можуть отримати значно більше: гранатомети, великокаліберні кулемети і легкі міномети. Хоча сунітів, які проживають на цих територіях, поки ніхто не чіпає, зброї вони не отримують. За відгуками очевидців, в сунітських районах міст і селах склалася гнітюча атмосфера, люди побоюються повторення подій в Хулі. Розуміючи натяк, багато хто намагається покинути алавитские селища, поки справа не дійшла до біди.
Особливо агресивно процес витіснення сунітів йде в Хомсі та його околицях. Справа в тому, що це місто географічно з'єднує (або розділяє) алавитские райони на узбережжі з північчю і сходом Лівану, де проживають шиїти. Недавня битва за селище Кусейр, розташоване саме в цьому «коридорі», в такому контексті набуває нового значення. У самому Хомсі тим часом між сунітськими і алавитскими кварталами зводяться стіни, а вдома, покинуті жителями-сунітами активно заселяються алавитскими сім'ями, що перебралися ближче до узбережжя з інших районів країни. Повернути цей процес назад буде дуже складно: у місті згорів архів з усіма даними про власників житла та земельних ділянок, тому старим господарям буде дуже непросто довести свої права на загублену власність.
Осібно в сирійському конфлікті стоять курди. Вони традиційно не підтримують жодну зі сторін, не пускаючи в свої селища ні повстанців, ні урядові сили. Такий збройний нейтралітет поки, в цілому, всіх влаштовує: і опозиція, і Асад сподіваються взятися за курдів після перемоги над головним супротивником. Однак реалізувати ці плани може бути не дуже просто. В Іраку, наприклад, поки суніти і шиїти підривали і розстрілювали один одного, курди сформували власну державу, що стало досить успішним і відносно стабільним. Зараз сирійські курди йдуть по тому ж шляху, в чому їм активно допомагає багатий нафтою іракський Курдистан. Таким розвитком подій вкрай незадоволена сусідня Туреччина, однак це тема для окремої розмови. Зараз вже можна сказати, що курдське самоврядування в Сирії стало реальністю, і до справжньої державності від нього - рукою подати.
Сирійський повстанець під час боїв в Алеппо
Друзи, компактно проживають на півдні Сирії, поки ніяких сепаратистських настроїв не виявляють, однак у разі перемоги радикальних ісламістів вони також можуть піти цим шляхом. Справа в тому, що їх релігія, хоча і вважається гілкою ісламу, все ж дуже далека від салафітських уявлень про те, як правильно жити і молитися. Звідси - потенціал для конфлікту. Закріпившись на своїх горбах, друзи можуть довго чинити опір спробам ісламістів нав'язати їм «правильний» підхід до релігії.
Поділ Сирії на безліч окремих територій - не така вже й фантастика. У часи, коли Сирія була підмандатної територією Франції (у період між двома світовими війнами), Париж розкроїв країну на п'ять частин: Алавитское держава, держава друзов, Ліван, а також два сунітських держави з центрами в Алеппо і Дамаску. Ще один регіон - північ прибережній Сирії - при цьому був відданий Туреччини. Частково возз'єднати країну вдалося пізніше в результаті низки повстань проти французів.
У світлі всього перерахованого перестають здаватися порожнім струсом повітря заяви ряду радикальних угруповань, які пообіцяли після Рамадану оголосити підконтрольні їм території на півночі і сході Сирії «ісламським еміратом». Ще більш цікавою видається інформація газети The Guardian, згідно з якою Башар Асад через посередників попросив Ізраїль не перешкоджати можливому створенню окремого алавітського держави. Цю інформацію поки ніхто не підтвердив, але і спростування їй не було.
Якщо поява сунітського емірату, алавитской республіки, держави сирійських курдів і друзского султанату стане реальністю, Сирії дуже важко буде уникнути долі вічно воюючого Афганістану. Альтернативою може стати югославський сценарій, де кривава війна завершилася дуже холодним світом. Але для цього весь світ повинен буде визнати, що Сирія - одне з найстаріших держав світу - офіційно перестала існувати.
