Цей прилад повинен був по одному телеграфному дроту передавати одночасно сім телеграм (за кількістю нот в октаві). Використовувалося при цьому сім пар гнучких металевих пластинок. Кожна пара налаштовувалася на свою частоту. Під час дослідів 2 червня 1875 року вільний кінець однієї з платівок на передавальній стороні лінії приварився до контакту. Помічник Белла механік Томас Ватсон намагався усунути цю несправність і при цьому нецензурно висловлювався. Белл в цей час в іншій кімнаті працював з прийомними пластинками. Він вловив, що прийшов по проводах ледь чутний звук лайок свого механіка. Белл раптом зрозумів, що мимовільно закріплена на обох кінцях платівка перетворилася у своєрідну гнучку мембрану. Вона знаходилася над полюсом магніту і зраджувала його магнітний потік. При цьому струм, що надходить у лінію, змінювався в такт з коливаннями повітря, що викликаються бурмотінням Ватсона. Майже рік вчений удосконалював свій винахід. Заявку на винахід він подав 14 лютого 1876 року, а 7 березня отримав патент. 10 березня 1876 року відбулася передача першої членороздільної фрази, що стала історичною: «Містер Ватсон, ідіть сюди. Ви мені потрібні». Ця передача була здійснена по 12-ти метровому дроту, що з'єднує квартиру Белла з лабораторією на горищі. Демонстрація апарату справила на американську громадськість настільки сильне враження, що ця обставина дозволила винахіднику не тільки заснувати власну «Телефонну компанію Белла» (дата створення якої 9 липня 1877 року), але і достатньо швидко перетворити її в процвітаючий концерн. У 1881 році відкриваються перші телефонні станції. Комутація на них велася вручну, з допомогою штекерів, якими вправно керували «телефонні панянки».
