Організувавши наступ у Сирії, Туреччина зуміла виконати цілий ряд тактичних і стратегічних завдань. Анкара завадила об'єднання курдських анклавів, досягла тактичного взаєморозуміння з Вашингтоном, зберігши конструктивні відносини з Росією, і продемонструвала свою важливу роль у врегулюванні Сирійського конфлікту. Саме тому наступ турецьких військ 24 серпня можна вважати успішним у всіх відносинах, вважає аналітик Міжнародного центру перспективних досліджень з питань міжнародних відносин В'ячеслав Голуб.
На світанку 24 серпня, коли українці готувалися до відзначення 25-ї річниці своєї незалежності, увага міжнародного співтовариства знову була прикута до подій на Близькому Сході. В 4 години ранку турецькі збройні сили разом з бійцями опозиційному до режиму Башара Асада Вільної Сирійської Армії (ВСА), а також при підтримці авіації сил міжнародної коаліції на чолі з США вторглися на територію північної Сирії. Метою військової операції було проголошено забезпечення безпеки державного кордону та витіснення з прилеглої до Туреччини території бойовиків Ісламського держави Іраку і Леванту (ІДІЛ), які останнім часом збільшили кількість терактів на турецькій території. У той же день турецькі та сирійські опозиційні підрозділи відбили у ІДІЛ важливий оплот — місто Джераблус. Бойовики в результаті цього втратили контроль над останнім пунктом пропуску через турецький кордон і важливий шлях постачання для своєї армії.
Анкара мала об'єктивні причини до вторгнення. 20 серпня в результаті вибуху на весіллі на південному сході Туреччини загинули 54 людини. У цьому теракті влада країни звинуватила ІДІЛ. Двома днями пізніше в результаті атаки бойовиків Робочої партії Курдистану загинули 5 турецьких військовослужбовців та 1 цивільний. Враховуючи це, вторгнення в Сирію було направлено, в тому числі, і проти сирійських курдів. Адже курди, які проживають на територіях Туреччини, Ірану, Іраку і Сирії, є найбільшою національною меншиною на Близькому Сході, яка не має власної держави. Проте цей народ не відмовляється від ідеї створення незалежної держави, пам'ятаючи про героїчну боротьбу предків за свободу і самовизначення протягом ХХ століття. А Туреччина вже тривалий час виступає проти цього.
Таким чином, вторгнення Туреччини слід розглядати в ширшому геополітичному контексті і з урахуванням балансу сил в регіоні. Останнім часом сирійські курди, які виступають важливими союзниками США в боротьбі проти ІДІЛ, демонструють успіхи в протистоянні з терористами і активно просуваються в напрямку турецького кордону, що викликає невдоволення офіційної Анкари. Якщо поглянути на карту сирійського конфлікту, то на північному сході і північному заході країни виділяються два курдських анклави, які ізольовані друг від друга смугою території ІДІЛ. Туреччина явно не зацікавлена в об'єднанні цих територій, адже на протилежному боці кордону живуть турецькі співвітчизники сирійських курдів. У разі консолідації сирійських курдів на тлі відновлення боротьби їх турецьких побратимів проти офіційної Анкари це може стати великою загрозою безпеки Туреччини. Адже хаос у Сирії курди можуть використовувати як сприятливий момент для створення власної держави в складі частини територій суміжних держав, населених переважно курдами. Прецедент створили США ще в 2003 році, коли з поваленням режиму Саддама Хусейна в Іраку союзні Вашингтону іракські курди в якості винагороди за свою участь у війні проти диктатора отримали автономію на півночі країни. Схожа ситуація спостерігається зараз в Сирії, і Туреччина це усвідомила. Інтересам Анкари відповідає створення на півночі Сирії буферної зони, заповненої лояльною до Туреччини сирійською опозицією.
Вторгнення в Сирію також стосується і майбутнього відносин у трикутнику Туреччина – США – Росія. США намагаються балансувати у своїх стосунках з обома членами – Анкарою і сирійськими курдами, які між собою є заклятими ворогами. Очевидно, що Вашингтон взяв курс на примирення з Анкарою після недавнього погіршення відносин у зв'язку з невдалим військовим переворотом в Туреччині, в організації якого звинуватили політичного і релігійного діяча Фетхуллаха Гюлена, що проживає в Каліфорнії. На користь цього твердження свідчить ряд фактів. Так, інтервенція Туреччини здійснювалася під прикриттям авіації США, хоча раніше Вашингтон відмовлявся це робити. США офіційно підтримали військову операцію, а віце-президент Джо Байден здійснив візит до Анкари. США врахували вимогу Туреччини, змусивши сирійських курдів передислокуватися на схід від річки Євфрат, залишивши Джераблус і прилеглі до нього території. Таким чином, Вашингтон продемонстрував свою готовність відновити колишню позитивну динаміку двосторонніх відносин. До цього також підштовхнуло і недавнє зближення Анкари і Москви. Зокрема, Туреччина вже не наполягає на негайному відстороненню Башара Асада від влади, а визнає його важливу роль під час перехідного періоду. Схожої позиції дотримуються і в Москві. І реакція Росії на вторгнення не була надто категоричною. Вона лише висловила "глибоку стурбованість" з приводу порушення сирійського суверенітету. Це наштовхує на думку, що вторгнення Туреччини було заздалегідь узгоджено з Москвою і намічається тенденція до вироблення компромісу щодо Сирії усіма зацікавленими сторонами.
Таким чином, завдяки вторгненню Туреччина досягла значних тактичних і стратегічних результатів. Вона відтіснила за Євфрат курдів, перешкодивши з'єднання обох курдських анклавів, і заручилася підтримкою США в цьому питанні. Анкара продемонструвала свою важливу роль у врегулюванні сирійського конфлікту, яку не можна не враховувати. А також досягла тактичного взаєморозуміння з Вашингтоном у принципових для себе питаннях, зберігаючи конструктивні відносини з Росією. Малоймовірно, що Туреччина буде приймати повноцінну участь у військовому конфлікті, обмежившись локальної операцією. Але слово Анкари за столом переговорів вже точно буде враховано.
