Дівчинка яка в чотири роки загубилася в електричці, знайшла своїх батьків через 20 років

З історії Юлії Моісеєнко, а зараз Горіної, можна знімати фільм. 1 жовтня 1999 року вона пропала в електричці Мінськ — Осиповичі. 20 років вона навіть не здогадувалася, що в Білорусі у неї є тато, мама, старша сестра і молодший брат. Напевно, вона про це і не дізналася б, якби не її хлопець.

Юлія пропала 1 жовтня 1999 року. На той момент дівчинці було всього чотири роки. Як свідчить орієнтування міліції, дівчинка загубилася в електричці Мінськ — Осиповичі, інформує Ukr.Media.

Два дні батько і мати блукали по станціях в надії знайти дитину: запитували вуличних продавців, розклеювали фотографії, спілкувалися з пасажирами, обстежили всі колодязі в окрузі, а потім звернулися в міліцію. На пошуки дитини орієнтували всіх: міліцію, громадськість, засоби масової інформації. Жодної зачіпки.

Єдине, про що йшлося в орієнтуванні про зниклу дівчинку: «може проживати в циганських сім'ях».

Поки в Білорусі масово шукали 4-річну дитину, Юля опинилася в Рязані. Майже за 1000 кілометрів від рідного дому. 21 жовтня на станції «Рязань-2» дівчинку виявила міліція. Те, що її могли спокійно перевезти через білорусько-російський кордон, — це зрозуміло: паспортний контроль між Білоруссю і Росією скасували в 1995 році. Але як і з ким чотирирічна дитина подолала таку відстань? Сама Юля ці події пам'ятає уривками.

Батьки, які мене виховали тут, в Рязані, розповідали мені, що я, маленька, говорила тоді, — пояснює дівчина. — Я говорила, що ходила з якимись дядьком і тіткою. Ми збирали гроші та ховалися від міліції в якихось покинутих будинках. Пам'ятаю, дуже боялася потрапити в міліцію, тому що ми були без документів. Навіть коли жила вже зі своїми новими батьками, дуже боялася потрапити в міліцію. Коли повз проїжджала міліцейська машина, я казала: «Мамо, я боюся, раптом вони нас заберуть». Цей страх мене завжди переслідував. Так от в Рязані цей незнайомий чоловік висадив мене з поїзда. Я захотіла в туалет, мене спустили прямо на рейки, і тут до мене підійшли співробітники міліції. Ось так мене взяли.

Що це були за «дядько та тітка», Юлія не пам'ятає, не бачили їх і співробітники російської тоді ще міліції. Зараз дівчина припускає, що це, можливо, були цигани, але вона не впевнена.

Правоохоронці почали розпитувати Юлю, як її звуть, звідки вона. Дівчинка пам'ятала тільки своє ім'я та імена батьків — мама Люда і тато Вітя. Те, що вона з Білорусі, абсолютно не пам'ятала. Тоді їй дали прізвище Іванова і відправили в центр для дітей, які потрапили в скрутну ситуацію. Там визначили приблизний вік і записали Юлі нову дату народження — 1 жовтня 1996 року (насправді вона народилася 26 вересня 1995 року).

- У дитинстві я розповідала опікунам, що в тому місці, де ми жили, я виходила у двір і завжди бачила корів. Казала, що у мене є маленький братик. Пам'ятала, як він купався в тазику, — каже дівчина. — Крім того, я пам'ятала старшу сестру і бабусю, яка мене сварила за пустощі.

Пів року Юля жила в центрі. Весь цей час вирішувалося питання, віддавати її в сім'ю або в дитячий будинок.

- Співробітники міліції, а потім і опікуни думали, що мене батьки просто взяли та залишили на вокзалі. За словами ж дитини особливо нічого не скажеш. Ну чоловік залишив, а що за чоловік... — розповідає вона. — Вони по Росії скрізь пробили цю інформацію, напевно, дали оголошення, що знайшлася дитина. Але ніхто не відгукувався, нічого не було... Нікому в голову не приходило шукати мене в Білорусі. Хоча я вимовляла білоруські слова «цибуля» замість «лук», «бульба» замість «картопля». Але на це уваги не звернули.

- Напевно, подумали, ну дитина невиразно говорить. І там шукати не стали. Ну і на додачу, коли мене знайшли, в руках у мене була книга з бібліотеки Ряжска — це районне місто під Рязанню. Всі думали, може бути, що я звідти з якогось боку, мене там кинули. Тобто там все так заплутано.

Через пів року ніхто так і не відгукнувся, не заявив про те, що зникла дівчинка. У центр, де була Юлія, прийшли її майбутні опікуни.

- Працівники цього центру порадили взяти мене в їхню сім'ю, — згадує дівчина.

Це була проста сім'я. Зараз мама-опікун Юлії працює завідувачкою аптеки, а її чоловік — в рязанських електромережах. У пари на той момент було два сини 14 та 11 років.

- Як каже моя мама-опікун, все швидко пішло з документами та у садок мене швидко оформили, хоча ніхто не знав, чи є в мене щеплення і так далі. Це пройшло настільки легко і швидко, я до них в сім'ю дуже швидко потрапила. Вона прийшла, і десь через тиждень-два я була у них в сім'ї.

У Рязані Юлія закінчила школу, потім вступила в училище на товарознавця, а зараз навчається в медколеджі за спеціальністю «фармація». У неї є дочка від першого шлюбу. Юля завжди знала, що у неї є рідні батьки, і постійно намагалася знайти їх, але безуспішно. Ні з Рязані, ні по Росії інформації про це не було.

- Я не розуміла, як так буває, чому мене не шукали? Може, дійсно, мене просто залишили, і все? — каже дівчина.

З Іллею Юлія стала зустрічатися недавно. Коли дівчина розповіла йому про те, що про батьків у неї немає ніякої інформації, хлопець спробував їй допомогти.

- Він став шукати в інтернеті та вийшов на білоруський сайт. Там була новина за 1999 рік про розшук дівчинки Юлі, — каже вона. — Опис дуже підходив під мою історію.

Кілька днів вони думали, що робити. У підсумку Юлія не витримала і вони вирішили зателефонувати. Номер набрав Ілля. Він же і розповів історію Юлії. У поліції підтвердили, що таку дівчинку дійсно шукають досі, і попросили пару приїхати, що вони й зробили.

Далі був аналіз на спорідненість, який показав, що Людмила — це мама Юлії, а Віктор — її батько.

Батьки Юлі їй розповіли, як усе було. У п'ятницю 1 жовтня 1999 року її батько збирався їхати з Нового Села на ринок продавати картоплю.

- Я плакала: «Таточку, татусю, візьми мене з собою». Він здався і взяв мене, а старшу сестру залишив удома. Вона ревнувала мене по-дитячому, мовляв, раз тато взяв мене з собою, значить, мене більше любить, — згадує дівчина.

- З ринку додому ми поверталися на останній електричці. Він сказав, що його побили, а коли співробітник міліції привів його до тями, мене вже не було. Потім вони мене шукали, їздили на цьому потягу Мінськ — Осиповичі, запитували у людей — що і як, розклеювали оголошення. Через якийсь час вони переїхали із села.

За словами Юлі, її рідні батьки тримають господарство і працюють на своїй ділянці. Старша сестра працювала соціальним працівником, а молодший брат працює на будівництві в Москві.

- Батько просив у мене вибачення за те, що так вийшло, — каже Юлія. — Ми були на станції Нове Село, вони показали мені там все. Звичайно, вони всі плакали. І до маминої сестри їздили, в основному всі плакали. Наступного разу збираємося поїхати, напевно, вже взимку. Поспілкуємося довше, дізнаємося один одного. Зараз мама дзвонить мені кожен день, всі рідні пишуть. Ми постійно на зв'язку. Вони кличуть мене до себе...

Оцінюючи подію, Юлія вважає, що стався катастрофічний збіг обставин.

- У Білорусі шукали, не подумали, що потрібно шукати в Росії, а в Росії не подумали, що в Білорусі.