Трагічна доля вдів в Індії — про це навіть думати страшно

У культурі багатьох країн Сходу доля вдови майже завжди сумна, а іноді й трагічна. Це часто пов'язано з тим, що статус жінки та її економічна безпека традиційно залежали від її чоловіка. Після його смерті вона втрачала свій соціальний "якір" і часто залишалася без спадщини чи можливості самостійно заробляти, стаючи тягарем для родини чоловіка або своєї власної. Багато жінок після смерті своїх чоловіків протягом усього життя змушені жити з його родиною, терпіти постійні приниження та знущання, інформує Ukr.Media.

Овдовілих жінок у буквальному сенсі перестають вважати за людей. Таке ставлення виникало через забобони, які іноді звинувачували вдову у смерті чоловіка (якщо її доля була несприятливою, це могло "нашкодити" чоловікові), а також через економічну невигідність утримання "непродуктивної" членкині сім'ї.

Багато східних релігій та культів передбачають для вдів ще більш незавидну долю. Дискримінація, бідність, голод, жорстоке поводження і навіть смерть загрожують жінкам Сходу з моменту кончини їхнього чоловіка. Важливо відзначити, що хоча деякі інтерпретації релігійних текстів могли використовуватися для виправдання такого ставлення, багато реформаторських рухів та навіть окремі школи всередині цих релігій виступали проти жорстокого поводження з вдовами.

Особливо актуальним це є для вдів з Індії, зокрема зі штату Раджастхан, де донині існує жахливий ритуал під назвою саті. Раджастхан відомий своїми сильними традиціями та історією, пов'язаною з кастою раджпутів, серед яких практика саті іноді набувала особливого значення як символ честі та відданості, що сприяло її збереженню довше, ніж в інших регіонах Індії.

Дві форми "життя" вдови

Звертаючись до давнього культу Шиви, можна помітити, що вже тоді існувало два види принизливих правил життя жінки після смерті її чоловіка. Ці "дві форми" (біле вдівство та саті) представляли різні, але однаково обмежувальні шляхи для жінки.

Перша, порівняно м'яка форма існування вдови в Індії, або так зване "біле вдівство" (відоме як від'ява), зводиться до того, що їй великодушно дозволяють жити. Не жити в якомусь конкретному місці, а просто жити — прокидатися вранці, дихати, ходити вулицями. Це був основний сценарій для більшості вдів.

Однак навряд чи це саме "біле вдівство" можна назвати повноцінним життям. Кастові умови до такої вдови категоричні: вона зобов'язана коротко стригти волосся і більше ніколи його не відрощувати, відмовитися від подальшого заміжжя та жити виключно духовним життям подалі як від своєї рідні, так і від рідні чоловіка. Ці обмеження (гоління голови, носіння простого одягу, відмова від прикрас) символізували її "смерть" для мирського життя та суспільства, перетворюючи її на людину поза звичайними соціальними зв'язками.

Відмова від шлюбу була також економічно вигідною для родини померлого чоловіка, оскільки запобігала переходу будь-якої потенційної спадщини чи ресурсів до іншої сім'ї через повторний шлюб. Народитися жінкою в певній касті, та ще й стати вдовою, вважалося чи не прокляттям! Тому "білі вдови" в основному коротали свої будні в молитвах при храмах.

Жахливий ритуал саті

Другий тип звичаїв, пов'язаний з долею вдови в Індії, викликає у всієї сучасної спільноти розгубленість та відвертий жах, оскільки практично неможливо повірити, що подібне взагалі можливе у 21 столітті! Йдеться про так званий обряд саті — самоспалення вдови на похоронному вогнищі разом із останками померлого чоловіка.

Ритуал саті був не просто самогубством, а складною церемонією, яка часто вимагала згоди громади або родини, а її виконання могло принести "честь" сім'ї, попри жахливу природу.

У перекладі з санскриту "саті" означає "справжня" або "правдива", і вважається, що назва ритуалу походить від індуїстської богині Саті. Міф про богиню Саті (першу дружину Шиви) розповідає, що вона здійснила самоспалення на знак протесту проти зневаги свого батька до Шиви, а не через смерть чоловіка. Використання її імені для цього ритуалу є спірним і може інтерпретуватися як спроба надати акту вдови благородного, божественного забарвлення, хоча контекст міфу інший.

Традиційно обряд проводився наступного дня після смерті чоловіка. Така швидкість виконання ритуалу не давала вдові часу усвідомити горе, прийняти рішення або отримати допомогу, посилюючи психологічний тиск.

Найчастіше дружина померлого сходила на приготоване, але ще не запалене вогнище і влаштовувалася поруч з тілом свого чоловіка. Учасники обряду спершу здійснювали ритуал поховання, а вже після розпалювали вогонь. Трохи рідше траплялися варіанти саті, в яких вдова кидалася вже в палаюче вогнище або сама підпалювала його.

Питання "добровільності"

Багато питань, звичайно ж, викликає добровільність подібного ритуалу. Традиційно вважалося, що вдова повинна зійти на вогнище слідом за померлим чоловіком за своїм бажанням і без будь-якого примусу. Але в багатьох громадах жінок змушували здійснювати саті. "Добровільність" часто була ілюзією, що маскувала величезний соціальний, емоційний та економічний тиск. Відмова могла означати повне соціальне відторгнення, життя в бідності та постійні приниження, що для деяких жінок могло здаватися гіршим за смерть.

Якщо ж жінка відмовлялася здійснити саті, її могли виключити з громади, тобто зробити ізгоєм. Також були поширені випадки, коли жінку, що порушила давню традицію саті, вбивали родичі її покійного чоловіка. Убивство відмовниці могло бути мотивоване не лише дотриманням традиції, але й бажанням родичів померлого чоловіка заволодіти майном вдови, якщо таке було, або просто позбутися економічного тягаря її утримання.

Щоб дотримати видимість ритуалу, вони зв'язували вдову і кидали її в палаюче вогнище. У деяких випадках її залишали зв'язаною в ще не запаленому вогнищі або ж прив'язували до тіла чоловіка. Ці деталі підкреслюють кримінальну, а не ритуальну природу багатьох випадків саті, демонструючи, що це часто було вбивством під виглядом традиції.

Історичні свідоцтва та спроби заборони

Старовинний індійський живопис та літературні джерела підтверджують, що такі вбивства були частою практикою протягом останніх 10 століть. Крім живопису та літератури, свідоцтва про саті містяться також у записах іноземних мандрівників (наприклад, європейців, арабів), які відвідували Індію в різні історичні періоди.

Влада Індії намагалася боротися з ритуальними самоспаленнями, і особливо наполегливими в цьому були іноземні держави, що періодично завойовували Індостан. Важливо відзначити, що спроби заборонити саті здійснювалися не лише іноземцями. Індійські реформатори, мислителі та духовні лідери також виступали проти цієї практики, вважаючи її невідповідною гуманістичним принципам і справжнім вченням релігії.

До 18 століття велика частина Індостану потрапила під вплив західних держав та їхніх торгових компаній. Європейці, колись з жахом захоплювалися екзотичною для них практикою саті, почали активно викорінювати обряд, і особливу завзятість у цьому проявили британці. Мотивація британців була комплексною: з одного боку, це була справжня гуманітарна стурбованість, з іншого — заборона саті дозволяла їм представити своє правління як "цивілізаційну місію" та виправдати втручання у місцеві справи.

У 1798 році ритуал саті заборонили в кількох великих містах, а в 1829 році заборона поширилася на всю країну. Ключову роль у просуванні заборони 1829 року зіграв тодішній генерал-губернатор Британської Індії лорд Вільям Бентінк за підтримки індійських реформаторів, таких як Раджа Рам Мохан Рой. Закон 1829 року (Regulation XVII) забороняв саті повністю і оголошував співучасть або примус до нього злочином.

Закон про заборону саті викликав потужну хвилю протестів на території Індії. Протести виходили від консервативних верств суспільства та релігійних лідерів, які вважали заборону втручанням у свої релігійні та культурні справи.

Саті у сучасну епоху

Хоча в 20 столітті саті почав втрачати свою популярність, ритуальне самоспалення з життя індусів нікуди не зникло. Збереження практики, навіть поодинокими випадками, свідчить про те, що закон сам по собі не може повністю змінити глибоко вкорінені соціальні переконання та тиск, особливо в ізольованих сільських громадах.

За період з 1943 по 1987 рік в Індії було зафіксовано 30 ритуальних самоспалень. Небагато, звичайно, але й немало... Кожен із цих випадків був трагедією та доказом неспроможності місцевої влади та громади повністю зупинити практику, яка офіційно вважалася злочином.

У 1987 році саті здійснила 18-річна бездітна вдова зі штату Раджастхан на ім'я Рупканвар. Цей конкретний випадок привернув міжнародну увагу та став каталізатором для посилення законодавства та активізації громадського руху проти саті в Індії.

Цей випадок викликав громадський резонанс, після чого індійська влада ввела суворі заборони на ритуальне самоспалення. Був прийнятий спеціальний Закон про запобігання саті 1987 року, який криміналізував не тільки саме діяння, але й його прославляння (наприклад, будівництво храмів на честь жінки, яка здійснила саті), а також спроби примусу чи підбурювання.

З 1987 року було задокументовано лише 4 випадки саті, останній з яких стався в 2008 році. Ці випадки, хоч і поодинокі, показують, що загроза відродження або таємного здійснення ритуалу зберігається, і боротьба з ним вимагає постійних зусиль з боку правоохоронних органів та освітніх програм.

Хоча офіційно заборонений і рідкісний, саме існування поодиноких випадків у 21 столітті підкреслює глибоке коріння цієї традиції та складність викорінення деяких архаїчних практик у суспільстві. Хоча поодинокі випадки були зафіксовані після 1987 року (переважно в Раджастхані, де цей ритуал був історично поширений серед певних громад), це не означає, що він "існує" як регулярна чи дозволена практика. Він є абсолютно незаконним кримінальним злочином, і суспільство в цілому, і влада його засуджують та переслідують.