Домробітниць практично ніхто не помічає. Багатії сприймають їх лише як "роботів", які приходять до них додому, виконують свою роботу і зникають. Однак домробітниці — такі самі люди, як і їхні клієнти. Вони все чують і все бачать. Тому знають про життя своїх роботодавців навіть більше, ніж їхні близькі родичі.
Амбітна і талановита дівчина, що мріє стати письменницею, Стефані Ленд переживала не найкращі часи. У 20 років вона залишилася матір'ю-одиначкою, і щоб зводити кінці з кінцями, вирішила влаштуватися домробітницею в США у штаті Вашингтон. А це означало години виснажливої праці, миття кухонь і ванних кімнат у розкішних будинках американської еліти.
Вона майже ніколи не розмовляла зі своїми роботодавцями. Більше того, вона не впевнена, що деякі з них взагалі запам'ятали її ім'я. Але Стефані дізналася про цих людей дійсно багато — навіть більше, ніж хотілося б. Вона розбирала їхні аптечки і витирала пил на полицях з фотографіями, поступово занурюючись у трагедії їхнього минулого, фінансові труднощі і сімейні таємниці.
Робота Стефані була досить монотонною, тому дівчина часто прокручувала в голові якісь події і деталі життя своїх роботодавців у спробі зібрати повну картинку.
«Це був спосіб розважитися на нудній роботі, де я почувалася самотньою, — розповідає вона. — Звичайно, я почала багато думати про цих людей [багатіїв]. Гадаю, в мені говорила звичайна людська природа. Адже я стала дізнаватися своїх клієнтів з тих боків, з яких їх не знали навіть родичі».
У своїй голові Стефані вигадувала прізвиська для особняків, в яких працювала, і людей, які жили в них, — «Будинок печалі», «Фермерські угіддя», «Будинок шеф-кухаря». Але ніхто не зміг зачарувати її сильніше «Сигаретної леді» — домогосподарки середніх років, яка жила зі своїм чоловіком-будівельним магнатом в особняку біля поля для гольфу.
Все в житті цієї жінки було ідеальним. Навіть її волосся і макіяж у будь-який час доби виглядали так, ніби вона 5 хвилин тому вийшла з салону краси. На першому поверсі висіла фотографія, на якій вона була з Тайгером Вудсом (американським гольфістом, 15-разовим переможцем турнірів «Мейджор»). На ній — модний комплект з сорочки з шортами — неофіційна "форма" еліти американського заміського клубу, підмітила Стефані. Меблі в будинку були гладенькими, сучасними і, звісно, бездоганно чистими. Настільки чистими, що Стефані взагалі дивувалася, що її найняли тут прибирати.
Одного разу дівчина знайшла в шафі світло-коричневий кашеміровий кардиган, що належав господині. Він так сподобався Стефані, що вона не втрималася і приміряла його. Милуючись собою в дзеркалі, вона уявляла, що живе прекрасним життям цієї жінки, в якомусь сенсі запозичує її особистість.
Однак у господині був один секрет. Спочатку Стефані виявила сліди сигаретного попелу біля будинку, а потім знайшла попільничку за кухонною раковиною. Ідеально чисту попільничку, яку старанно відмили до блиску. Але самих сигарет Стефані ніде не бачила аж до того дня, коли вирішила вийти з будинку через гараж і натрапила на морозильну камеру. Вона відкрила її і, нарешті, знайшла незаперечний доказ "злочину" — пачку тонких сигарет престижної марки. Стефані задоволено посміхнулася.
«Я уявила, як вона, підперши підборіддя рукою, викурює сигарету… Потім встає, трохи поправляє волосся і витрушує попіл з попільнички, а потім ретельно витирає її, — згадувала Стефані у своїх мемуарах. — Справа була навіть не в палінні. Мене зачарувала вся секретність, вибудувана навколо цього процесу. Та кількість енергії, яку ця жінка вклала в те, щоб продовжувати підтримувати ілюзію свого бездоганно чистого життя».
Опубліковані в 2019 році мемуари «Домробітниця: важка робота, низька заробітна плата та материнське бажання вижити» Стефані Ленд не лише стали бестселером, але й змусили багатьох роботодавців замислитися про те, як багато домробітниці насправді знають про них. Стефані отримала незліченну кількість листів від людей, які мали штат обслуговуючого персоналу і були вражені — можливо, навіть налякані — її одкровеннями про життя еліти.
Близько 10 продюсерських компаній зацікавилися книгою Стефані. Зрештою, права на екранізацію викупив Netflix, і вже восени 2021 року на стримінговій платформі вийшов серіал «Прибиральниця. Історія матері-одиначки», заснований на житті Стефані Ленд. Головну роль у ньому виконала Маргарет Куеллі.
Стефані щиро сподівається, що серіалу вдасться показати справжнє життя обслуговуючого персоналу еліти — тієї групи людей, яка виконує важку повсякденну роботу, але залишається «невидимою».
«Я просто знаю, як сильно така праця недооцінюється», — пояснює Стефані.
На відміну від більшості інших домробітниць, Стефані виросла в сім'ї середнього класу на Алясці. Коли вона досягла повноліття, то влаштувалася на роботу в кафе. Однак насправді Стефані мріяла колись стати відомою письменницею. Вона згадувала, як їхала на чергову зміну, гортала The New York Times Book Review і вивчала брошури з інструкціями з написання творчого іспиту в Університеті Монтани. Однак низка непередбачених подій змусила Стефані змінити свої життєві плани.
Вона несподівано завагітніла, і її стосунки з бойфрендом почали псуватися. Він вимагав, щоб вона зробила аборт. А коли Стефані говорила, що не збирається позбавлятися дитини, закочував гучні скандали. Одного разу під час сварки він навіть вибив двері кулаком. Стефані зрозуміла, що більше так продовжуватися не може, і вирішила поставити крапку в їхніх стосунках. Дівчина народила дитину, зібрала свої речі і пішла з дому бойфренда. Так вона опинилася на вулиці.
Щоб вижити, вона була згодна взятися за будь-яку роботу. Стефані запам'ятала, з яким здивуванням на неї подивився менеджер клінінгової компанії, куди вона прийшла на співбесіду зі своїм резюме. Тим не менш, роботу дівчина все-таки отримала.
Кожного ранку Стефані відвозила свою дитину до дитячого садка, після чого сідала в старенький фургон Subaru і їхала на острів Камано (неподалік від Сіетла), де допізна прибирала будинки багатіїв. Це давалося їй важко не тільки морально, але й фізично (через сколіоз, на який Стефані страждала з дитинства). Віддушеною для дівчини стала втеча від реальності — занурення у світ еліти, частиною якого вона не була, але який зачаровував її своїм темним життям.
Серед перших місць роботи Стефані був будинок, стіни якого були прикрашені фотографіями щасливої подружньої пари, що позувала в однакових светрах з посмішками на обличчях. Але з часом Стефані почала підозрювати, що між її господарями не все так безхмарно, як показано на знімках. Спочатку багаті подружжя почали спати в окремих спальнях, а потім Стефані знайшла на прикроватній тумбочці чоловіка флакончик лубриканта і стопку журналів для дорослих.
«Я ніколи нікого не звинувачувала за перегляд такої продукції, але навіщо залишати її там, де на неї обов'язково натрапить прибиральниця?» — пише Стефані у своїй книзі.
У жіночій спальні на неї чекав ще один сюрприз — кілька бульварних жіночих романів з дуже відвертими ілюстраціями. Їх також ніхто не потрудився сховати від сторонніх очей.
«Я уявляла, як вони [подружня'] розходяться по різних спальнях… і починають віддаватися фантазіям про інших партнерів. Можливо, навіть про інші життя», — згадувала Стефані.
Потім був «Сумний будинок», в якому жив хворий чоловік 70 років, що втратив дружину і сина. Він зберігав урни з прахом коханих у власній ванній кімнаті. Прикраси покійної дружини завжди лежали на підвіконні його спальні, а на кухонній «дошці оголошень» були написи, зроблені жіночим почерком, які господар ніколи не стирав. Словом, все в цьому будинку нагадувало про людей, які померли.
«Він все зробив правильно: побудував відмінну кар'єру, купив чудовий будинок і одружився на жінці, яку щиро любив. Але незважаючи на це, помирав він в абсолютній самотності, — розповідала Стефані. — Мені потрібна була ця робота, щоб оплачувати рахунки… Але тепер мені здається, що вона відклала несподівано сильний відбиток на все моє життя. Мене цікавило, чим мої клієнти займалися ввечері, де вони сиділи, що їли. Моє власне життя було нестерпно нудним. А за цими людьми було по-справжньому цікаво спостерігати».
«Будинок клоунів» був прикрашений жахливими портретами циркових блазнів з сумними очима, які — як здавалося Стефані — дивилися в саму душу. В «Будинку колекціонерів мотлоху» їй довелося розбирати химерну гору одягу, посуду, сумок і книг, залишену в центрі кімнати. Господар, соромлячись, називав цю купу мотлоху своїм «маленьким секретом».
Деякі клієнти виявилися вкрай недружелюбними, навіть жорстокими. Одна сім'я, що живе у величезному особняку на крутій під'їзній дорозі, зробила Стефані сувору догану, помітивши, що кілька крапель масла з машини домробітниці витекли на асфальт перед їхнім будинком. Після цього випадку Стефані доводилося паркуватися подалі, а потім тягти важкі сумки з клінінговим обладнанням у гору. Інші клієнти настільки не довіряли домробітниці, що ходили за нею по п'ятах. Одна господиня навіть спеціально залишила дорогі прикраси на виду у своїй спальні, щоб зловити Стефані на заготовлену «принаду».
Втім, були й ті, хто виявляв до молодої дівчини доброту. Стефані з ніжністю згадує про чоловіка на ім'я Генрі, який жив з парою австралійських вівчарок. Одного разу в п'ятницю ввечері він вирішив зробити вечерю з омарів. Він спеціально приготував більше їжі, ніж потрібно було, щоб поділитися зі своєю домробітницею. Коли робочий день Стефані закінчився, він вручив їй контейнер з омарами, щоб вона могла з'їсти їх, коли доберется до дому.
Але навіть у таких жестах вдячності відчувалася певна незручність. За словами Стефані, її не покидало відчуття несправедливості, відчуття, що вона і її клієнти опинилися в різних шарах суспільства через її власну провину. Вона згадує, як помітила пляшку дорогого шампанського біля джакузі в будинку Генрі.
«Мені нестерпно захотілося… випити хоч трохи шампанського в гідромасажній ванні», — говорить вона.
Стефані було ще важче змиритися зі своїм становищем, коли її клієнтами ставали люди одного з нею віку або навіть молодші.
У Стефані ж були і власні амбіції. При будь-якій зручній нагоді вона читала книги, а потім почала вести свій онлайн-блог. Зрештою, вона змогла отримати грант і відучитися в Університеті Монтани на факультеті англійської мови.
Сьогодні вона успішна письменниця, у неї є улюблений чоловік і троє прекрасних дітей. Стефані більше не потрібно займатися прибиранням у будинках багатіїв, але вона просто не може заплющити очі на своє минуле, а також на тих людей, які досі перебувають у штатах обслуговуючого персоналу. У перші місяці пандемії вона голосно закликала заможні сім'ї продовжувати оплачувати працю домробітниць, навіть незважаючи на те, що останнім було заборонено виконувати свої обов'язки.
Фінансовий стан Стефані теж сильно змінився. Так сильно, що тепер вона може дозволити собі найняти власну домробітницю. Втім, довгий час вона принципово не хотіла цього робити. Лише коли Стефані серйозно пошкодила спину і їй знадобилася допомога в прибиранні будинку, вона наважилася найняти матір-одиначку на ім'я Мішель.
Вона добре запам'ятала той день, коли познайомилася зі своєю домробітницею. Стефані почувалася дуже незручно, пояснюючи Мішель її робочі обов'язки. Коли ж вона дійшла інструктажу по миттю туалету, її голос здригнувся, і вона не змогла говорити далі. Незабаром Стефані пішла на поправку, але потім її чоловіка поклали на серйозну операцію. Так що поки вони вирішили не відмовлятися від послуг Мішель.
За словами Стефані, це рішення сильно тисне на неї. Деякі кажуть, що прибирання в будинку — така ж важка фізична праця, яка потрібна і на інших роботах. Інші вважають емоції Стефані по відношенню до її власної домробітниці ірраціональними. Вона відчуває провину за те, що вона тепер багатша тих жінок, з якими раніше працювала пліч-о-пліч, — резюмують вони. І як освічена і схильна до саморефлексії людина, Стефані теж, імовірніше за все, це розуміє.
