Наші сучасниці полюбляють казати, що «лицарів майже не залишилося». Ніби в цьому є щось погане. Масова свідомість чомусь ідеалізує цих людей. В уяві вони постають шляхетними, сенс їхнього життя — порятунок прекрасних дам і вбивство злодіїв. Образ, звісно, гарний, але він не має нічого спільного з реальністю.
Лицарі були лише представниками стану, що вважав війну спадковою професією. Він існував у різних європейських країнах протягом кількох століть, тому говорити про нього як про щось незмінне й однорідне загалом неправильно.
Дуже часто лицарями вважалися воїни, що входили до особистих армій місцевих феодалів. Це означало, крім усього іншого, що під час збройних конфліктів, які не припинялися в Європі протягом багатьох століть, ці люди перетворювалися на бандитів, що наводили жах на місцеве населення і робили все, що їм заманеться.
Лицарських кодексів як чогось загальноприйнятого, уніфікованого й хоч якось оформленого письмово не існувало. Проте протягом століть поступово складалися певні ідеали поведінки під впливом Церкви, придворної культури та літератури. Правила, яких дотримувалися представники цього стану, особливо на ранніх етапах, найчастіше були релігійними за своєю природою і стосувалися стримування насильства. Вони мали на меті приборкати гірші сторони натури озброєних людей, щоб ті не вбивали й не грабували слабших. І хоча згодом, з розвитком куртуазної культури, до лицарських ідеалів почали додаватися елементи галантності, спочатку ці норми не мали нічого спільного з такими реверансами, як «пропустити даму вперед».
З кінця X до XIII століття католицька церква намагалася вгамувати буйні норови європейців доктриною «Божого Миру». Вона вводила релігійні санкції за насильство, скоєне під час християнських свят або в певні дні тижня. Саме тут можна відшукати ті принципи, якими керувалися досить великі групи «спадкових військових».
Візьмімо за приклад текст присяги 1023 року, що дійшов до нас, запропонованої єпископом Варіном з Бове королю Роберту II Благочестивому та його лицарям. Документ дає чітке уявлення про те, які злочини найчастіше скоювали ці люди і які покарання вони були готові понести в разі порушення взятих на себе зобов'язань. Згадаємо лише сім пунктів цієї немислимої в наші «бездуховні» часи угоди.
Не нападати на священнослужителів
Присяга єпископа Варіна з Бове забороняла лицарям нападати на беззбройних священників, ченців та їхніх супутників. Винятком були випадки, коли ті порушували закон або якщо застосування сили було відплатою за злочин, якого не спокутували протягом п'ятнадцяти днів.
Гунбальд, архієпископ Бордо, особливо засуджував кожного лицаря, який «нападає на священника, диякона або будь-якого іншого члена церковної ієрархії, що не має щита, меча, кольчуги або шолома і перебуває на вулиці або вдома». Гунбальд вважав, що покаранням за такий злочин має бути не прокляття, а відлучення від церкви — якщо лицар не спокутує свою провину або якщо не буде доведено, що постраждалий сам накликав на себе насильство.
Не красти домашню худобу і не вбивати сільськогосподарських тварин без потреби
Присяга забороняла вбивати биків, корів, свиней, овець, ягнят, кіз, ослів, кобил і жеребців. Також вона обмежувала конфіскацію тварин певним часом року: «Я не забиратиму коней, лошат і мулів, що пасуться в полях, з першого березня до Дня всіх померлих вірних (відзначається 2 листопада), якщо вони не завдають мені шкоди».
Винятком були випадки, коли худоба була необхідна лицарю та його супутникам для їжі. Згаданий вище Гунбальд Бордоський вважав, що порушників цього пункту правил слід піддавати церковному прокляттю.
Не нападати на випадкових людей, не грабувати їх, не викрадати й не катувати
Здавалося б, це правило зрозуміле будь-якій нормальній людині, однак єпископ Варін вважав за потрібне закріпити його у своїй присязі. З цього можна зробити висновок, що лицарі поводилися з селянами, простолюдинами, торговцями, паломниками та іншими людьми, що не належали до привілейованіших класів, зовсім по-скотинячому.
Історичні документи зберігають чимало свідчень того, що представники нижчих станів постійно ставали жертвами грабежу, побиттів, здирництва та викрадень з метою викупу.
Не спалювати й не руйнувати будинки без вагомої причини
Присяга єпископа Варіна з Бове засуджувала безглузді підпали. Виняток робився, якщо лицар виявляв у споруді «ворога або злодія». Окремо церковний ієрарх засуджував пограбування знедолених, навіть якщо воно чинилося «за віроломним підбурюванням» феодала.
Варто згадати, що тогочасні люди були щиро обурені тим свавіллям. Зокрема, французький теолог і чернець Алан Лільський писав, що лицарі досягли «вищого ступеня злодійства», забезпечуючи себе коштом шляхом грабежу збіднілих людей.
Не допомагати злочинцям
Той-таки Алан Лільський повідомляв, що в лицарів «жорстока натура мародерів», і вони часто стають «ватажками банд грабіжників, викрадачами худоби». Вочевидь, з часом у них склалася репутація маргіналів, тобто людей, які за своєю вдачею дуже близькі до кримінального світу.
Тому зовсім не дивно, що єпископ вимагав від лицарів не переховувати злочинців і не допомагати їм. У разі звернення середньовічного «злочинця» по захист, «шляхетний воїн» був зобов'язаний змусити його спокутувати провину перед суспільством або жертвами злодіянь (протягом п'ятнадцяти днів) або відмовити йому в проханні.
Не нападати без причини на жінок
Присяга забороняла лицарям нападати на шляхетних жінок, які подорожують без чоловіків, а також на їхніх супутників. Крім того, не можна було чіпати вдів і черниць. Утім, із тими представницями слабкої статі, які злочинно діяли проти лицаря, можна було чинити, як тепер кажуть, на свій розсуд.
Не влаштовувати засідки на беззбройних лицарів
Як уже було сказано, доктрина «Божого Миру» намагалася зменшити кількість насильства, що чинилося довкола, обмежуючи час, коли до нього дозволялося вдаватися.
У декреті імператора Генріха IV від 1085 року зазначалося, зокрема, що миру слід дотримуватися в четвер, п'ятницю, суботу й неділю, під час апостольських свят, з дев'ятої неділі перед Великоднем до восьмого дня після П'ятдесятниці тощо.
Тому зовсім не дивно, що в присязі єпископа Варіна з Бове лицарям заборонялося нападати на беззбройних товаришів «з початку Великого посту до кінця Великодня». Сьогодні це видається вкрай безглуздим, але в ті жорстокі часи це був великий крок до гуманізації суспільства.
