Одна жінка дізналася, що чоловік їй зраджує. Банальна історія: їй зателефонували з анонімного номера і розповіли. Може, знайомі, може, з роботи чоловіка, а може, подруга тієї дівчини, з якою чоловік зустрічався. Щоб прискорити перебіг подій і змусити дружину розлучитися.
Потім дружина в телефоні чоловіка знайшла листування. І дізналася, що щочетверга чоловік зустрічається з дівчиною в маленькому готелі на околиці міста.
Головне, ця дружина думала, що з нею такого ніколи не станеться! У неї був сильний характер, а з чоловіком вони жили добре, з будь-якого погляду. Неправда, що до зради завжди призводять проблеми у стосунках. Іноді немає жодних проблем. Просто зраджують, і все. Заради відчуттів, вражень, задоволення… А що тут такого?
Чоловік любив дружину. І говорив їй про це. І сина любив, допомагав йому, — син навчався в іншому місті. Закінчував університет. Усе було добре. Будинок будували. Відпочивати їздили. Говорили по душах. Завжди і в усьому були за одне.
Дружина приїхала таємно до невиразної будівлі. Побачила машину чоловіка, потім — як він іде з дівчиною, сміється, розповідає щось… У дівчини квіти в руках. Теж хихоче. Звично зайшли у готель…
Дружина хотіла зайти теж і зловити чоловіка на гарячому. У грудях палив розпечений камінь образи, гніву, туги… В очах темніло, бракувало подиху.
Вона нікуди не пішла.
Бо який сенс? Він спочатку почне виправдовуватися. Потім піде в наступ. Потім почнуться тяжкі й похмурі дні з постійним гнівним обговоренням, вибаченнями, проханнями, обіцянками… Ще до психолога можна походити. Щоб там знайти причини того, що сталося. Брак любові в дитинстві, криза середнього віку, треба вчитися прощати, треба почати з чистої сторінки… У зраді винні обоє… Токсична мати і лібідо…
Так, це корисно, напевно. Але річ у тім, що все це триватиме й поглинатиме життя. І чоловік знатиме, що вона знає. Знає про зраду, але при цьому залишилася з ним. Скиглить, скаржиться, звинувачує, але продовжує з ним жити. Отже, терпить. Отже, так можна. Вона нікуди не дінеться, поплаче та й перестане. І навіть приділятиме більше уваги. Боятиметься, що він піде.
І доведеться з цим жити. Ось так.
Або треба відразу подавати на розлучення. Поділити майно і залишитися самій. Але думки плутаються, вона не готова ухвалити рішення, їй боляче!
Жінка поїхала додому. А ввечері прийшов чоловік, квіти приніс, почав про роботу розповідати й показувати зразки шпалер для вітальні в будинку. Усміхається. Абсолютно спокійний. Вона запитала: «Ти мене любиш?». Він палко відповів: «Звісно!» — і поліз обійматися. Ніжний такий. Хороший, добрий чоловік…
Вона нічого не сказала. Навіщо отруювати життя скандалами, допитами, звинуваченнями — і продовжувати жити разом? Не довіряти жодному слову, нишпорити в телефоні, прислухатися до розмов, вимагати клятв, ловити на брехні й далі жити разом? І знати, що він знає, що вона знає. І нічого, живе з ним. Отже, так можна. Це нічого страшного, тільки набридли ці допити й істерики…
…Вона подала заяву на розлучення. З юристами проконсультувалася. І через місяць спокійно все пояснила спантеличеному й приголомшеному чоловікові. Свої міркування.
І сказала: «Не сварімося! Просто роз'їдемося. А потім колись поговоримо про все, добре?».
Вона не повернулася до чоловіка. Вона любила його. І неначе вмерла на деякий час, постаріла, посивіла, все сиділа в кріслі після роботи і мовчала, дивлячись у вікно.
А потім ожила. Поступово, не відразу. І пояснила так: вона б загинула, якби залишилася з чоловіком. Вона пробачила. Але жити разом не могла, це було б отруєне життя. А потім вона поїхала в іншу країну через роботу і там почалося нове життя. Вона змогла.
Це не порада і не рецепт. Просто ця жінка знала себе. Розуміла себе. І вона ухвалила те рішення, яке їй підходило. Вона зберегла себе, свою особистість і самоповагу. І врятувалася. Хоча пережила страшне страждання.
Ніхто не ухвалить за нас рішення. Можуть підтримати. Порадити. Дати рекомендації або своєю думкою поділитися. Але під час життєвої катастрофи кожен рятується сам, як уміє. Бо врятуватися — це зберегти свою особистість. І у кожного свої способи. І особистість у кожного своя.
Головне — не діяти зопалу. І не робити того, що нас зруйнує. Не отруїти своє життя. Зрозуміти свою межу терпіння.
Не всі можуть жити отруєним життям. Іноді якийсь етап краще пропустити. Пропустити гнітючий серіал, якщо несила це витримати. Це все дуже особисте, індивідуальне…
А прощати треба. Людина слабка, всяке трапляється. Але не завжди можливо продовжувати близькі стосунки. Не всі можуть… Особливо — сильні.
