«Мені 42 роки, синові — 8 років. Чоловіка немає і ніколи не було. З батьком сина ми зустрічалися місяця два, потім спокійно розійшлися. Навіть не знаю, де він зараз, нецікаво. Я свідомо народжувала дитину для себе.
Чоловічої уваги й виховання в родині не бракує: є мій тато і двоє моїх братів. Фінансово я теж ні від кого не залежу, забезпечую дитині гідний рівень життя. У нас із сином дружні й довірчі стосунки і мені завжди здавалося, що нам добре вдвох.
Досі дитина особливо не замислювалася, де тато. Коли в садочку влаштовували свято для татусів, приходили або дідусь, або дядьки. Вони ж отримували від нього вітання.
Все змінилося, коли в школі вирішили святкувати День батька. Зі школи син прийшов похмурий — на уроці готували подарунки татам. А ті, у кого немає тат, розв'язували математику.
Я ще пожартувала, мовляв, чим же завинила математика. Але цей випадок став переломним.
Син став питати, чи буде у нього коли-небудь тато, наводити як приклад якихось приятелів, у яких взагалі 2 тати. Нещодавно поцікавився у колеги, який завіз мені документи, чи той одружений. Було дуже незручно.
А зараз він написав листа Діду Морозу. Я читала його і плакала. Він пообіцяв, що більше ніколи в житті нічого не попросить на жодне свято. Тільки нехай з'явиться справжній тато і нікуди ніколи не піде. Здається, через місяць мій хлопчик перестане вірити в чудеса... і це дуже боляче».
