Суть гладіаторських ігор сформулював римський імператор Каракалла, який жив у III столітті н.е. Деякі історики приписують йому таку фразу: «Ми жертвуємо живими, щоб нагодувати мертвих».
Спочатку битви гладіаторів були формою жертвопринесення під час похорону знатних римлян. Але у 105 році до н.е. їх офіційно визнали публічним видовищем і загальнодержавною справою. Якщо раніше гладіаторські бої влаштовували окремі громадяни з власної ініціативи, то тепер їх організація стала обов'язком римських магістратів.
З'явилося безліч спеціальних гладіаторських шкіл — лудусів, які утримували ланісти. Це заняття вважалося не надто шанованим, зате вельми прибутковим. Здавання в оренду гладіаторів-чемпіонів для особливо барвистих святкових видовищ приносило ланістам великі прибутки. Але й витрати на купівлю, навчання, лікування та утримання гладіаторів у проміжках між боями були чималими.
У гладіатори потрапляли найрізноманітнішими шляхами. Відправлені на арену військовополонені та куплені ланістою на ринку раби просто не мали іншого вибору. Те ж саме стосувалося злочинців. Утім, з часом і тут з'явилося певне розділення. Вирок міг бути різним: до меча (ad gladium), до звіра (ad bestias) або до гладіаторської школи (ad ludum). Перші дві категорії, як і військовополонені, вважалися смертниками, їх називали noxii. Шансів перемогти тренованих убивць (проти небезпечного злочинця могли виставити кількох навчених бійців арени) або диких звірів у непідготовленої людини практично не було.
Зовсім інша справа — гладіатори, які попередньо пройшли курс підготовки в лудусі. Причому в гладіатори йшли іноді й вільні римські громадяни, хоча для знатного римлянина, тим більше патриція, участь у боях на арені вважалася великою ганьбою. Статус гладіатора був навіть нижчий за звичайний рабський, адже в релігійному сенсі будь-який римський гладіатор, незалежно від причин, через які він опинився на арені, вважався "живим небіжчиком", який просто поки що не відправився на той світ.
Але при цьому живі гладіатори, з погляду ланіст, були серйозним капіталовкладенням. Особливо — ті, що пережили багато боїв, а також знамениті чемпіони. Будь-який гладіатор, який умів розважити або вразити вибагливу давньоримську публіку, ставав джерелом великих доходів, і ставлення до нього було відповідним. Навіть засуджений злочинець, який вижив на арені протягом п'яти років (у рік звичайний гладіатор брав участь не більше ніж у кількох боях), за законом отримував свободу. Після перших двох боїв, тому, хто виживав, надавали в лудусі особисту кімнату з ліжком і столом. Після трьох боїв кожен наступний оплачувався, незалежно від його результату (звісно, за перемогу платили більше). Ця плата зростала з кожним боєм, і гладіатор мав можливість з часом викупитися з рабства. Хоча умови в різних лудусах могли сильно відрізнятися і залежали від ланісти, статусу гладіатора та його контракту.
Крім того, гладіатор міг отримати свободу після будь-якого бою, якщо едітор (влаштовувач ігор) дарував йому символічний дерев'яний меч — рудис, на знак визнання його доблесті та мужності. Ось тільки чим було зайнятися такому звільненому рабу в чужій країні, якщо з усіх потрібних навичок у нього було лише вміння красиво вбивати на арені? Відома історія гладіатора на ім'я Фламма, який був родом із Сирії. Він отримував рудис чотири рази, але добровільно відмовлявся від нього і підписував новий контракт, щоб продовжувати битися.
На вулицях римських міст можна було зустріти й поки що не звільнених гладіаторів. Новачків тримали замкненими в будівлі лудусу, але після кількох вдалих боїв ті, хто відзначився, отримували документ, за яким варта лудусу випускала в місто. А чемпіони, навіть формально залишаючись рабами, й узагалі могли приходити й уходити коли їм заманеться — втікати їм сенсу не було, додаткові тренування не потребувалися, так що тримати їх постійно в лудусі було завідомо безглуздо.
Гладіатори, які мали можливість залишати лудус або здобули довгоочікувану свободу, часто потребували заробітку. І багаті римляни наймали їх для різних цілей. Наприклад, в особисту охорону. Або банду, яка чинила силовий тиск на політичних противників роботодавця. Гладіаторів також наймали для навчання володінню зброєю. Іноді вони вчили й легіонерів.
Справа в тому, що звичайне військове навчання в римській армії завжди передбачало лише дії у щільному строю, але не індивідуальні поєдинки. Деякі воєначальники вважали корисним навчити своїх солдатів зокрема й новачків рукопашним сутичкам зі зброєю, а такими вміннями відзначалися саме гладіатори.
