Батьками у зрілому віці вже давно нікого не здивуєш. Пізнє батьківство багато хто сприймає як показник чоловічої сили й міцного здоров'я. А от жінок, які стають матерями після 45 років, суспільство гостро засуджує.
«Зачати дитину — це ще пів діла, а от виносити й народити здорову дитину, не зашкодивши власному здоров'ю, — ось це непросте завдання для жінок 45+», — такий головний аргумент можна почути від тих, хто засуджує пізнє материнство. Так, у цьому є частка правди, але, незважаючи на це, щороку стає все більше жінок, готових народити після 40 років.
Наша героїня Марина народила свою доньку у 48 років. Про що шкодує жінка і чого боїться? Щира й відверта історія.
У молодості зробила аборт через дурість
Чому до 48 років у мене не було дитини? Винна сама — у 20 років зробила аборт. Зустрічалася з хлопцем, ми навіть готувалися до весілля, але він кинув мене — сильно закохався в іншу дівчину. А я в той момент дізналася, що вагітна, і вирішила наперекір йому зробити аборт.
Зателефонувала йому додому й сказала: «Я вагітна, але ти дитини не побачиш — я позбудуся її». А він ніяк не відреагував. Мені здається, він просто подумав, що я намагаюся ним маніпулювати (це я тепер, з досвідом, розумію, а тоді вся в сльозах пішла на аборт).
Через кілька років я вийшла заміж, роки летіли, але завагітніти не вдавалося. Тоді мені й поставили діагноз «безпліддя». Ходила по лікарях, пробувала різні методики, але нічого не допомагало. Розійшлася з першим чоловіком, з другим теж недовго прожила. Чоловіки не були готові бути поруч із жінкою, яка постійно плакала й молилася про ненароджену дитину.
Після другого розлучення я офіційно не виходила заміж, але з чоловіками зустрічалася. Після 35 років я вже не мала на меті вийти заміж, зате мріяла стати матір'ю. Зустрічалася і з одруженими чоловіками, і з хлопцями значно молодшими за себе. Але завагітніти не вдавалося. Якоїсь миті я просто перестала думати про це, вирішила, що зможу прожити й без дитини.
До речі, своїм студенткам (я працюю викладачем в університеті) я завжди кажу: «Дівчата, ніколи не робіть аборт. Які б обставини у вас не були, завжди народжуйте дитину».
Неочікувана вагітність
Після 45 років я була впевнена, що вже не народжу, але все одно продовжувала проходити обстеження й десь у глибині душі вірила в диво. У 46 років познайомилася з чоловіком (він молодший за мене на 10 років), і в нас почався роман. Я йому відразу сказала: «Якщо раптом завагітнію від тебе, не хвилюйся — не матиму до тебе жодних претензій». Він якось посміявся, мабуть, подумав, що у моєму віці вагітність малоймовірна. Але у 47 років я завагітніла від цього чоловіка (ми з ним разом не жили, але часто бачилися).
Два тижні мене нудило, а я навіть і не підозрювала, що вагітна. Коли дізналася, дуже злякалася. Замість довгоочікуваного щастя я відчула страх — усвідомила, що тепер потрібно змінювати весь свій звичний спосіб життя. Але через кілька днів цей страх змінився на радість та очікування.
Чоловік, коли дізнався про вагітність, був шокований. Але я відразу його заспокоїла: «Я доросла тітка, жодних претензій до тебе не маю. Дитину й одна виховаю, а якщо захочеш бачитися й допомагати — буду рада». Наші зустрічі стали рідшими, але я зовсім не хвилювалася, зосередилася на своєму стані й багато працювала.
Вагітність і пологи
Вагітність перебігала важко:
- Токсикоз до 25 тижнів
- Набряки на обличчі й ногах
- Постійне запаморочення
- Сльозливість і хвилювання через будь-яку дрібницю
- Погані аналізи
Я кілька разів лежала в лікарні на підтримувальній терапії під крапельницями. Хотілося якомога швидше народити своє маля. Лікарі відразу попередили, що буде кесарів розтин, щоб мінімізувати всі вікові ризики.
Навесні народилася моя донька Варя (мені на той момент уже виповнилося 48 років). Можна сказати, що майже в 50 народила. З донькою все було добре, а от я після кесаревого почувалася напівмертвою. Додому нас виписали через тиждень.
Мені б сидіти з онуками, а я ночами не сплю
Перші пів року мені було жахливо важко. Я просто не була готова до безсонних ночей. Напевно, ви пам'ятаєте, як у 20 могли не спати всю ніч, а потім почувалися бадьоро. Але приблизно після 40 років організм уже не має такого запасу сил, тому перші пів року я не жила, а виживала. У цей момент взагалі не відчувала ніякого щастя від материнства. Потім усе якось вгамувалося, донька стала спокійнішою, менше вередувала.
Подруги казали мені: «Тобі вже з онуками треба сидіти й міцно спати ночами», і я не могла з ними не погодитися.
Здається, за перший рік життя своєї доньки я дуже постаріла, а ще й 15 кілограмів зайвої ваги, краси точно не додали. Звісно, усі ці проблеми одразу забуваються, коли дивишся на посмішку своєї дитини.
«Варю, бабуся за тобою прийшла»
Коли малечі виповнилося 2 роки, я вирішила відводити її до дитячого садка. Хотілося якомога швидше вийти на роботу, щоб відчути себе не лише виснаженою матір'ю, а й цінним фахівцем у своїй справі.
Донька швидко адаптувалася до садка. Вихователі в групі відразу знали, що я мама, а не бабуся. Але, як часто буває в садках, час від часу в групі працюють інші вихователі, і спочатку, коли я приходила забирати доньку, вони голосно говорили: «Варю, бабуся за тобою прийшла». А Варя бігла до мене зі словами «мама..». У такі моменти вихователі були дуже здивовані, але я до цього звикла (хоча всередині мені було неприємно).
На дитячих майданчиках мене теж називають бабусею: «А скільки років вашій онучці? Ваша онучка ходить у садок?». Я вибухаю всередині й голосно кажу: «Це не онучка, це моя донька». Хтось вибачається, хтось дивується, але щоразу мене охоплює це неприємне почуття. Хоча чому тут ображатися? Адже мені вже більше 50 років, і я маю вигляд бабусі. Але не можу прийняти свій вік — у душі я молода мама маленької дівчинки.
Мої страхи
Чого я боюся? Я тривожуся за майбутнє моєї дівчинки. Моїх батьків уже немає на світі, у мене немає братів і сестер, тому якщо щось станеться зі мною, доньку не буде кому забрати.
Зараз, поки донька маленька, їй, власне, байдуже, як я виглядаю, вона навіть не думає, чому деякі називають мене бабусею. Але скоро вона підросте, і що тоді? Це теж мене турбує.
Хочеться «поставити доньку на ноги», я намагаюся, роблю все, що в моїх силах: перейшла на правильне харчування, займаюся спортом (вже скинула 10 зайвих кілограмів), багато працюю, постійно вивчаю щось нове.
Що з батьком дитини? Він допомагає нам грошима, але з донькою зустрічається рідко. Я його не змушую й не звинувачую. Донька поки особливо не питає про тата, але я розумію, що в майбутньому буде багато питань про батька й наші з ним стосунки.
Чесно визнаю, що 48 років — це не найкращий вік, щоб стати мамою. Тут також багато що залежить від здоров'я жінки. Хтось і в 50 почувається прекрасно, але це не про мене.
Також важливо, щоб були помічники (чоловік, бабусі, дідусі, сестри тощо). Якщо поруч багато тих, хто готовий допомогти, то тоді й у 48 народжувати не страшно.
P.S. Сподіваюся й вірю, що все у нас буде добре. Незважаючи на всі труднощі, я щодня радію можливості бути мамою.
