Синьо-білий тролейбус на міській дорозі.

Рідко я їжджу громадським транспортом, але щоразу повертаюся з якоюсь цікавою історією чи спостереженням...

Зайшов у тролейбус, усівся біля вікна, сиджу — думку думаю.

Увійшла старенька, і я, у своїх думках, навіть не відразу її помітив. А вона стала поруч і взялася за поручень на спинці сидіння. Підняв голову — бабуся, зовсім старенька. Я одразу запропонував їй моє місце й навіть уже майже встав. Вона спритно посадила мене назад і відмовилася, кажучи:

— Насиділася я вдома, насиділася.

І почала розповідати:

— Усе життя пропрацювала поштарем. Звикла ходити. А на пенсію пішла — вдома сидіти нестерпно. Дочка від мене далеко поїхала, приїжджає рідко. А я не можу сидіти, не сидиться мені, не звикла так. Ось і їжджу то на ринок, то ще кудись. Ніби й не треба, а що робити-то.

Підійшов до бабусі школяр, теж намагався посадити її на своє місце — моя співрозмовниця лише відмахнулася. І тихенько сказала:

— Ось пристали. Зрозуміло, виховують їх, вчать, уступайте місце старшим. А мені за радість у тролейбусі постояти проїхатися. Насиділася я вдома, насиділася.

Стало мені так жаль самотньої бабусі. Подумав собі, така молодець! На старості літ зберегти таку енергію! І ще зрозумів важливу річ: для літніх людей дуже важливо, щоб їх вислухали.

На своїй зупинці попрощався з нею, а вона, з посмішкою на обличчі, поїхала далі.

Відчуваю, ніби зарядився від бабусі енергією, бадьоро так рушив своєю дорогою. Іду, думаю, добре, що мені є куди йти, і головне — вдома хтось чекає.