У 1896 році в Лондоні на ім’я А. В. Сміта видали перший патент на індивідуальний чайний пакетик. За кілька років, у серпні 1901 року, мешканки американського міста Мілвокі Роберта Лоусон і Мері Макларен подали заявку на «тримач для чайного листя», а в березні 1903 року отримали патент. Це була прямокутна кишенька з недорогої бавовняної сітчастої тканини, розрахована на одну чашку. Чай у такому мішечку заливали окропом просто в чашці.
Водночас появу пакетика пов’язують із популярною легендою про нью-йоркського торговця Томаса Саллівана. За переказами, близько 1908 року він розіслав покупцям зразки чаю в маленьких шовкових мішечках, а клієнти не стали висипати заварку і кинули мішечки в окріп цілком. Після цього пішли замовлення саме на порційний чай. Сам торговець справді існував і успішно продавав чай у мішечках, але на час цієї історії пакетики вже виробляли й продавали.
Від марлі до паперу без клею та швів
Ранні комерційні пакетики в США шили переважно з марлі. Спочатку брали майже будь-яку, а після безлічі дослідів зупинилися на вибіленій гігроскопічній марлі. Траплялися й пакетики з перфорованого целофану. У 1930 році бостонець Вільям Германсон, засновник фірми з виробництва технічного паперу, придумав перші паперові чайні пакетики, краї яких не зшивали, а запаювали нагріванням.
Спершу пакетики робили найрізноманітніших форм: круглі, довгасті, у формі подушечки або вузлика. Але й зшиті марлеві мішечки, і ранні паперові пакетики на клею давали мало чайного аромату та залишали в чашці помітний сторонній присмак.
Американські ресторани та німецькі машини
Торгове визнання прийшло до пакетиків у США близько 1920 року. Спочатку новинку оцінили в ресторанах і кафе. Кухарі та буфетники вважали, що пакетик спрощує роботу і дає рівний, однаковий на смак настій у кожній чашці. Певний час до 80 відсотків усіх випущених в Америці пакетиків ішло саме в ресторани та закусочні, і лише потім пакетики поступово з’явилися й на домашніх кухнях.
У 1930-ті роки чай у пакетиках не був дешевим товаром. Через витрати на фасування він обходився в торгівлі вдвічі-втричі дорожче за той самий чай на вагу.
Уже до середини 1930-х років до американських пакетиків кріпили нитку з маленькою биркою, на якій зазначали сорт, марку та продавця. Нитка була потрібна, щоб вийняти заварку з води саме тоді, коли настій набере потрібної міцності.
За цією точністю стежили й раніше: ще в 1917 році американець Калеб Моралес запатентував заварювальний чайник із годинниковим механізмом у кришці, який сам підіймав ситечко-кульку з води через задану кількість хвилин. А в 1930-ті на фабриках у Нью-Йорку автомати вже самі наповнювали марлеві мішечки, протягували нитку в бирку, зав’язували тугий вузол і видавали по 18 тисяч готових пакетиків за восьмигодинну зміну.
У Німеччині історія пакетика йшла своїм шляхом. У роки Першої світової війни дрезденська чайна компанія Teekanne постачала армії та цивільним порції злегка підсолодженого чаю в марлевих мішечках, які спочатку робили вручну. Солдати прозвали їх «чайними бомбами» за те, що вода в казанку швидко темніла, а смак чаю не розкривався.
У 1929 році технік цієї фірми Адольф Рамбольд створив автоматичну машину Pompadour, яка випускала 35 марлевих пакетиків на хвилину. А в 1940-х роках він же винайшов і запатентував знайомий усім двокамерний пакетик. Його складали на верстаті з одного прямокутного аркуша фільтрувального паперу взагалі без клею і закріплювали зверху металевою скріпкою. Вода вільно омивала чай одразу в двох кишеньках, а напій нарешті позбувся присмаку клею та нитяних швів. Наприкінці 1949 року нова машина Рамбольда Constanta штампувала вже до 160 таких пакетиків на хвилину.
Що насипають усередину і чому настій так швидко темніє
На чайних фабриках готовий сухий лист просіюють через сита і ділять за розміром. Найдрібніші уламки, які залишаються після відбору великого та ламаного листу, продають як окремі товарні сорти. У міжнародній чайній торгівлі одна з цих дрібних категорій офіційно так і називається — «пил» (Dust), а друга, трохи більша, — «висівки» (Fannings). На чайних аукціонах у Калькутті цю дрібноту продавали важкими ящиками по 36-54 кілограми нарівні з цільнолистовими сортами, а в лондонських закупників за неї відповідав окремий дегустатор.
У 1930 році Вільям Маккерчер винайшов машину, яка одночасно різала, рвала і скручувала чайний лист у дрібну щільну крупку. Така крупка особливо припала до душі пакувальникам чайних пакетиків: дрібний чай займав менше місця, легко дозувався, обходився дешевше у виробництві і давав міцніший, густо забарвлений настій. Станом на 1980-ті роки так робили вже понад три чверті всього індійського чаю.
Що дрібніші чаїнки, то швидше вони віддають воді колір і смак, тому пакетик так швидко забарвлює окріп.
Як пакетики підкорили навіть скептиків
У 1930-ті роки англійці дивилися на американську моду заварювати чай у мішечках із сумнівом і тривогою. Масове виробництво пакетиків в Англії компанія Tetley почала лише в 1953 році. Серед рішучих противників новинки був письменник Джордж Орвелл. У 1946 році у своєму есе про правила доброго чаю він наполягав, що заварку потрібно сипати просто в чайник без жодних ситечок і муслінових мішечків, інакше в тісноті листя ніколи не завариться як слід.
Тривалий час британці трималися старих звичок, і в 1970 році з пакетиків у країні заварювали менше 10 відсотків чаю. Але в 1985-му їхня частка вже перевалила за половину, а в 2000-му перевищила 90 відсотків. При цьому на Британських островах прижилися переважно пакетики без нитки та бирки, зокрема плоскі круглі, які кладуть на дно чашки, а щоб вийняти та віджати їх, там продають спеціальні щипці.
Коментарі
Поки що немає коментарів. Будьте першим!