Знаєте цей панічний ранковий момент, коли ви вже на п'ять хвилин запізнюєтеся на роботу, бігаєте по квартирі лише у шкарпетках, емоційно перевертаєте кошик із брудною білизною і відчайдушно кричите у порожнечу: «Та де мої кляті навушники?!». Ваш собака в цей час бігає за вами, важко дихає і теж починає щось маніакально шукати (часто власний хвіст, але емпатія зараховується!), інформує Ukr.Media.

А ваш пухнастий повелитель непорушно сидить десь на мікрохвильовці (бажано так, щоб хвіст звисав просто на голову). І дивиться своїми жовтими очима як на найжалюгіднішу і найдурнішу істоту у всьому Всесвіті.

Так от, угорські вчені з Університету Лоранда Етвеша (обожнюю цих чуваків, вони давно посунули мемних «британських вчених» зі своїми реально життєвими дослідженнями) вирішили зробити експеримент. Вони взяли і порівняли, як на наші побутові невдачі реагують маленькі діти, собаки й коти.

Суть експерименту була максимально простою. Хтось на очах у тварини (чи дитини) ховає абсолютно випадкову й непотрібну річ, скажімо, прищіпку чи пластикову кришечку, яка не має для них жодної цінності. Потім заходить господар і починає театрально тупити: «Ой, а де ж воно? А куди ж воно поділося?». При цьому він не просить пса чи кота прямо: «Рекс, шукай!». Він просто страждає вголос.

І що ви думаєте? Діти й собаки миттєво долучалися до гри. Вони підбігали до схованки, тицяли туди носами або пальцями, а іноді навіть діставали цей предмет і тягнули людині.

Типовий собачий вайб: «Боже, мій двоногий зламався і не може знайти якусь пластикову фігню, ТРЕБА РЯТУВАТИ СИТУАЦІЮ!». Собаки реально відчувають наш біль, хай навіть перебільшений, і щиро намагаються допомогти просто так, часто навіть не розуміючи, що саме шукають. Бо вони наші друзяки і готові радісно вписуватись у будь-яку хазяйську дичину.

А тепер — вихід котів.

Жоден. Чуєте? ЖОДЕН кіт під час експерименту навіть лапою не поворухнув, щоб показати, де лежить та схована річ. Вони просто сиділи, ліниво витріщалися на стіну й вилизували лапи. Іноді зневажливо кидали погляди на схованку, мовляв: «Друже, воно лежить під подушкою, але я не збираюся діставати, я що, твій особистий кур'єр Glovo?».

Тут вчені взялися за голову і подумали: може, коти просто не викупають суть гри? Може, цей людський концепт пошуку для них занадто абстрактний?

Ага, щас.

Щоб перевірити цю теорію, дослідники сховали не рандомний предмет, а котячий смаколик. І коти раптом згадали, як працює просторове мислення, як тицяти носом у правильне місце й як вимагати своє.

Тобто вони ЧУДОВО все розуміють. У них ідеально працює логіка. Просто допомагати вам шукати ваші ключі — це не їхня проблема. Вони готові напружити свої царські лапки тільки тоді, коли в повітрі буквально пахне їхньою особистою вигодою (читай: тим самим крафтовим паштетом з тунця за всі гроші світу, заради якого ти іноді економиш на власних обідах).

Насправді цьому є абсолютно логічне пояснення, і не поспішайте вважати котів токсичними. Собаки тисячоліттями тусувалися з людьми, полювали у зграях і звикли працювати в команді. Для них співпраця — це основа. А предки котів були мисливцями-одинаками. Їм концепція давай разом пошукаємо неїстівну фігню, здається максимально неадекватною витратою енергії.

Тож якщо ви зараз лежите на дивані зі своїм слинявим, але таким рідним собакою — міцно обійміть його і почухайте за вухом, поки він не почне смішно дригати задньою лапою. Це ваш справжній, безумовний побратим, який любить вас просто за те, що ви є, навіть без зарплати.

А якщо у вас кіт… Що ж, ідіть насипте йому того супер-преміум корму. Він знову обіграв систему, і ми все одно будемо його за це любити. Бо хтось же має тримати нас у тонусі, правда?