Якось, чи то в старій газеті, чи то в пошарпаній книзі з господарювання, мені натрапила на очі замітка: «Кому віддати курячу ніжку?». На ілюстрації була зображена багатодітна родина: зграйка дітлахів і мама, яка в глибокій задумі схилилася над смаженою куркою. Її дилема була зрозуміла кожному: ніжка — це ж найсмачніша частина, як її справедливо розділити між усіма малюками? Собі ж вона, ясна річ, покірно залишить грудку, адже це біле, сухувате м’ясо традиційно вважалося найменш апетитною частиною птаха.
Із появою на наших прилавках дешевих стегенець зі США ця дилема зникла сама собою: тепер можна було досхочу годувати ними всю родину. У буремні дев’яності ці м’ясисті шматки стали найдоступнішим видом м’яса.
Темне м’ясо у нас завжди любили й досі активно купують, вважаючи його найсоковитішим. Тож ніхто не обурювався, коли в дев’яності роки в нашу країну з Америки тоннами почали завозити саме ці курячі частини. У народі їх швидко охрестили «ніжками Буша». І це не випадково: саме у 1990 році Михайло Горбачов та президент США Джордж Буш-старший підписали історичну торгівельну угоду, яка й відкрила шлях цьому продукту на наші столи.
Про решту курки ніхто особливо й не замислювався. Ну не везуть, то й що? Ми ж обожнюємо стегенця, вони дешеві — купуй і радій. Це вже згодом поповзли чутки, мовляв, американці збувають нам ніжки, бо саме туди «стікають» усі антибіотики та гормони росту. Насправді ж це відверта нісенітниця. Якщо птахам і давали антибіотики для профілактики хвороб у тісних птахофабриках, то препарати розподілялися через кровоносну систему і накопичувалися в печінці та нирках, а ніяк не у ногах.
Що ж до гормонів росту, то їхнє використання у птахівництві офіційно заборонено Управлінням з продовольства і медикаментів США (FDA) ще з 1950-х років. Тоді чому ж ці стегенця були такими монструозно-величезними? Секрет криється в багаторічній селекції та висококалорійному збалансованому кормі.
А от про що дійсно варто було турбуватися, так це про хлор. За тодішніми американськими стандартами безпеки тушки обробляли слабким розчином хлору для знищення бактерій, зокрема сальмонели. Саме ці «хлорні ванни» згодом стали головною реальною причиною того, що імпорт «ніжок Буша» періодично забороняли.
Яких же курей тримали тоді у Штатах? Для м’ясного напрямку вирощували винятково бройлерів. Це спеціально виведені скоростиглі гібриди м’ясних порід (кроси), генетика яких налаштована на стрімкий набір маси. Лише за півтора-два місяці таке пташеня виростає до 2,5-3 кілограмів! Тому і стегна в них, цілком природно, здоровенні й масивні. Бройлерні кури й нині шалено популярні в багатьох країнах.
Звісно, не всі гурмани в захваті від м’яса бройлерів: воно буває занадто жирним і часто дає неестетичний, каламутний бульйон, з якого вишуканий дієтичний супчик не звариш. Проте у смаженому чи запеченому вигляді ці стегенця — просто смакота, та й м’яса на них незрівнянно більше, ніж на худеньких курях-несучках. Вирощувати їх вигідно, а в бізнесі це головний критерій.
Чому ж тоді США експортували «найсмачнішу» частину птиці, а «несмачну» залишали собі? Не варто тішити себе ілюзіями, ніби американські виробники обділяли власний народ заради нас. Ніякої теорії змови чи бажання «потруїти нас поганим м’ясом» не існувало — лише чиста економіка.
Справа в тому, що у США традиційно панує культ білого м’яса: через моду на здорове харчування та дієти там завжди був шалений попит на курячі грудки, а крильця є найпопулярнішим снеком. Темне м’ясо американців цікавило мало, тому для тамтешніх птахофабрик ніжки були фактично побічним продуктом, якого залишалися мільйони тонн. Замість того, щоб переробляти їх на корм для тварин, було набагато вигідніше продати їх за кордон навіть за копійки. З їхньої точки зору, найкраща частина курки якраз залишалася в їх країні.
Секрет епохи «ніжок Буша» полягав лише в тому, що американці обожнювали грудки, а ми — соковиті стегенця.
Коментарі
Поки що немає коментарів. Будьте першим!