Сама назва породи вказує на її зріст. У валлійській мові слово «коргі» склалося з двох коренів, які перекладаються як «карлик» і «собака». До 1925 року, коли коргі почали виставляти за правилами британського Кеннел-клубу, головної організації собаківників країни, їх не розводили заради зовнішності. На фермах Уельсу це була робоча порода із роботою, якій довгі ноги тільки заважали.
Короткі лапи рятували від копит
На відміну від бордер-колі, яка бігає навколо отари й збирає її докупи, коргі рухався позаду стада й штовхав його вперед. Собака підбігав до корови й щипав її за м’яку частину п’яти просто над копитом, змушуючи зробити крок. Роздратована корова нерідко намагалася хвицнути у відповідь, але приземкуватий і спритний пес миттєво припадав до землі, й удар проходив над ним. Вищі або повільніші собаки від таких копняків страждали.
Маленькому пастуху давати раду великій рогатій худобі допомагало й те, що самі корови в ті часи були значно меншими за нинішніх. На кам’янистих валлійських пагорбах із бідною травою розводили худобу невеликої чорної породи, з якою прудкий собака вправлявся без зусиль. Коргі допомагали переганяти стада не лише на пасовища, а й на далекі англійські ринки, а на самій фермі зганяли домашню птицю, від курей до гусей, і охороняли подвір’я від дрібних шкідників.
Коли в XIX столітті спільні землі поділили огорожами, худобу стали перевозити залізницею, а фермери перейшли на розведення овець, стара робота для коргі зникла. Для роботи з вівцями коргі не годилися, і на обгороджених пасовищах їх замінили довгоногі собаки.
Звідки взялася коротконогість і як змінювалася порода
Короткі лапи не виводили з нуля спеціально під пастушу службу. Ця спадкова особливість колись виникла в давніх собак ще до поділу на сучасні породи. Від того ж кореня короткі ноги дісталися басету й таксі, якій вони знадобилися для полювання в норах. Валлійські селяни просто зберігали й відбирали таких приземкуватих собак для своїх завдань.
Порід родом з Уельсу дві, за назвами графств Пембрукшир і Кардіганшир. Давнішим вважають вельш-коргі-кардигана з довгим хвостом і трохи вигнутими передніми лапами. В Уельсі його прозвали «собакою завдовжки в ярд», бо від кінчика носа до кінчика хвоста він витягувався саме на валлійський ярд, тобто близько 102 сантиметрів. Вельш-коргі-пемброк трохи компактніший, з прямими передніми ногами й меншими вухами. Саме пемброки стали улюбленцями британської королівської родини з часів короля Георга VI та королеви Єлизавети II. На виставках обох вважали однією породою до 1934 року.
Звичний сьогодні образ дуже довгого й низького коргі склався вже за часів виставок. Собаки з валлійських ферм на початку XX століття виглядали різноманітніше й мали довші лапи. Однак і сучасний стандарт вимагає, щоб корпус не висів біля самої землі. У пемброка зріст у холці становить 25-30 сантиметрів, а вага — від 9 до 12 кілограмів, у кардигана ідеальний зріст — 30 сантиметрів. Надмірну приземкуватість судді вважають вадою, бо вона сковує рухи, а пастуший собака має бігати вільно, широким кроком, зберігаючи силу й витривалість на цілий день фермерської роботи.
Навіть у домашніх коргі, які ніколи не бачили корів, старе ремесло часом проривається назовні. Собаки люблять ганятися за всім, що рухається. Молоді пемброки на бігу хапають господарів за щиколотки, а кардигани намагаються «пасти» дітей, які розбігаються, покусуючи їх за п’яти й підштовхуючи в один бік.
Коментарі
Поки що немає коментарів. Будьте першим!