
Вовче й лисяче м’ясо не їдять не тому, що воно отруйне або огидне. Ті, хто куштував, навіть хвалили його. Просто на вовка й лисицю полюють зовсім не заради м’яса.
М’ясо їстівне. І навіть смачне
На початку минулого століття полярна експедиція годувалася з полювання на півночі Канади. Влітку, коли вовки нагулювали жир, а олені, навпаки, худнули, учасники обирали вовчатину, а не оленятину. Один із них записав у щоденнику: «Вовче м’ясо — чудова їжа, на смак трохи нагадує курку». Щоправда, спочатку гребував, а потім їв із задоволенням.
Інуїти дельти Маккензі залюбки їли песців і вважали їхнє м’ясо дуже добрим, особливо жирне. Коли учасники експедиції ловили песців заради хутра, то з’їдали всіх спійманих звірів.
Смак визначає не вид звіра, а сезон і вгодованість. Ситий літній вовк — м’який і жирний. Виснажений за голодну зиму — вже не делікатес.
Тоді чому не їдять?
Лисиця важить від двох до десяти кілограмів. Мисливець, у якого обмежений запас патронів, не витрачатиме набій на звіра, з якого майже нічого взяти. У тій самій арктичній експедиції у лисиць не стріляли, бо вони надто дрібні, хоча їхнє м’ясо називали чудовим. Вовк більший, дорослий самець тягне на 40-45 кілограмів. Але й на нього полювали не заради м’яса.
Вовків відстрілювали, бо вони полювали на худобу. А лисиць добували заради цінного хутра. Вовчу шкуру теж цінували: у народів Півночі вона йшла на оздоблення зимового одягу. Туші ж або з’їдали на місці, або просто викидали.
З ведмедем історія інша. Великий самець важить 250-300 кілограмів, восени жир становить п’яту частину ваги й більше. Ведмежий жир ішов у харчову промисловість, шкура — на килими й покривала, м’ясо — в їжу. Один ведмідь окуповував ризик.
Із кабаном теж усе зрозуміло, адже самець у Європі важить 75-100 кілограмів, м’яса багато, полювання виправдане. Вовк і лисиця в цей розрахунок просто не вписуються.
А що із запахом?
Мисливці, які ходили на лисицю, надовго запам’ятовують різкий сморід, що в’їдається в руки й одяг. Але тхне не м’ясо. У лисиці є надхвостова залоза й анальні мішечки, де бактерії перетворюють секрет на пахучі речовини. У мороз свіжа залоза на хвості слабко пахне фіалками, але цей аромат швидко вивітрюється.
Паразити
Трихінели — дрібні паразити, яких не видно неозброєним оком. Їх знаходять лише в лабораторії під мікроскопом або коли «перетравлюють» пробу м’язів у штучному шлунковому соку. Вони бувають у диких звірів, які їдять м’ясо або падаль: у кабанів, ведмедів, борсуків, вовків, лисиць. Соління, копчення чи сушіння надійно їх не вбивають. Заморожування дичини теж не рятує, бо в північних звірів трихінели стійкі до морозу.
В Україні туші кабанів, борсуків і нутрій, зокрема здобутих на полюванні, обов’язково перевіряють на трихінельоз. Їсти чи продавати таке м’ясо можна тільки після лабораторного аналізу. Вовків і лисиць у цьому списку немає, адже їх просто не їдять.
При цьому ведмежатина не «чистіша» від паразитів. В Україні наприкінці дев’яностих — на початку двотисячних люди частіше заражалися трихінелами саме від ведмежатини, ніж від свинини. На початку двотисячних під час перевірок на Закарпатті трихінел знайшли приблизно в кожного четвертого вовка й у кожної сьомої-восьмої лисиці.
Навіщо на них полюють зараз
За українським законом вовк належить до хижих і шкідливих звірів. Відстрілювати його та лисицю входить у службові обов’язки єгерів, які охороняють угіддя. На лисиць також полюють із середини жовтня до кінця лютого, коли й на інших хутрових звірів, наприклад білку чи куницю. Це роблять заради хутра і щоб регулювати чисельність, а не заради м’яса.
До того ж лисиця є головним природним носієм сказу в Україні. Цієї весни в десяти областях розклали понад три мільйони принад із вакциною, щоб стримати вірус.
Тож вовка й лисицю стріляють, щоб захистити худобу та угіддя, шкуру знімають, а туша залишається непотрібною. Не тому, що м’ясо погане. Просто на них ніколи не полювали заради м’яса.




















Коментарі
Поки що немає коментарів. Будьте першим!