Коли мені було двадцять. Я навчалася на денному відділенні філософського факультету. Дочці щойно виповнився рік. Чоловік служив в армії — доганяв другий рік служби. Ми тоді жили з його батьками. Свекруха допомагала з дитиною. За це я й досі їй вдячна, інформує Ukr.Media.
Жити на одну стипендію з немовлям — це як ходити по натягнутому дроту без сітки безпеки. Тому я взялася за роботу — читала публічні лекції. Вдалося знайти підробіток! Не мрія, але шанс вижити.
Три рази на тиждень я сідала на два трамваї й добиралася через усе місто до будинку творчості. Там у залі збирались люди — послухати, дізнатися щось нове. А я говорила, розповідала — з душею, з натхненням. Готувалася щоразу дуже серйозно: література — тільки в спецфонді університетської бібліотеки, читальна зала, конспекти від руки.
Платили мені відсоток з продажу квитків. Так було домовлено. І платили, чесно кажучи, мізер. Але навіть ці мізерні гроші мали вагу — бо це були гроші на хліб, на цукор, на дитячі дрібниці.
Одного разу, коли я прийшла по зарплату, бухгалтерка мовчки протягнула конверт і тихо прошепотіла: — Тебе дурять… Директорка вирішила, що тобі вистачить і половини обіцяного. Студентці ж не личить заробляти стільки — ще звикне до хорошого життя!
Вони хитрували з квитками, легко й безсоромно. Із мого шматка просто відкушували — мовляв, він і так надто великий, як для мене.
А я — промовчала. Бо мені двадцять, а їй — п'ятдесят. Вона — директорка. Від неї залежала моя робота. А ще мені було соромно — ніби я щось просила зайве. Та й що я могла довести? Бухгалтерка просто скинула з себе тягар совісті, шепнула мені правду — і все. На той час, у дев'яностому, це був максимум, що вона могла собі дозволити.
Я попрацювала ще трохи, а потім знайшла інше місце. Там платили чесно. Мені пощастило.
Але з тієї історії я винесла важливий урок.
Поки ви працюєте "на когось" — будьте певні, частину вашого заробітку заберуть собі шматок із того, що ви заробили. І чим більше ви принесете, тим жадібнішими стануть руки, які рахують ваш внесок.
Спочатку пообіцяють гідну винагороду. Але потім щось передумають. І почнуть потроху відкушувати. Без сорому, без пояснень.
І ви або будете боротися, доводити, сперечатися — і отримаєте суху скоринку. Або змовчите — і знову отримаєте ту саму скоринку. Бо ви — не господар. Ви — найманець. Скажи "дякую", що взагалі щось дали.
Тому або працюйте на фіксовану зарплату, або — на себе. Це безпечніше.
