Ця історія трапилась у той період, коли я працювала керівницею маркетингу у великому торговому центрі. Центр був новий, сучасний, з орендаторами світового рівня. Основний прибуток, як і в більшості подібних об'єктів, йшов від здачі площ в оренду, інформує Ukr.Media.
У керівництві — директор з гарною освітою, досвідом, манерами. Але його присутність не завжди влаштовувала власників бізнесу. Попри свою компетентність, він викликав у них певне напруження. Можливо, тому що був незалежним. Можливо, тому що був «не з їхнього кола».
Одного дня в офісі з'явилася усміхнена жінка — доглянута, впевнена, стильна. Її представили як дружину одного з акціонерів. Її офіційно призначили заступницею директора. Мовляв, допоможе з орендарями. А далі — «побачимо».
За плечима в неї — досвід бухгалтерки з далеких 90-х, профспілкова активність і тривалий період, присвячений сім'ї, дому й собі. У певний момент їй захотілося реалізуватись у кар'єрі. Але замість почати з основ — освіти, стажування, практики — вона одразу потрапила у крісло біля керівника.
І почалося.
Вона втручалась у все — від бухгалтерії до технічного стану будівлі. Але за її порадами стояли не знання, а життєва інтуїція: впевненість замість аргументів, амбіції замість фактів. Технологічні зміни, бізнес-етика, глобалізація пройшли повз неї. Вона могла дозволити собі вчитися — але не бачила в цьому сенсу. Бо «і так все знала».
На ділових зустрічах вона сиділа поруч з директором, а іноді намагалась впливати і на мою роботу в маркетингу — наприклад, просувала дивні рекламні пропозиції, далекі від нашої цільової аудиторії. Їй здавалося, що увага — це успіх. Тому кожен ранок вона ходила по всьому торговому центру, вітаючись із продавцями, а потім розповідала нам, що її тут усі люблять.
Найбільше збентеження викликали публічні акції. Одного разу вона прийшла на розіграш призів для покупців — і виграла. Стояла на сцені з міксером у руках, усміхалась, фотографувалась. А покупці — невдоволено перешіптувались: мовляв, «своїм усе дозволено». Вона і вдруге виграла — шарф, набір інструментів. І знову — фото, усмішки, камери. Дехто просто покидав залу.
Це стало останньою краплею. Довелося розробити новий регламент розіграшів: працівники і їхні родичі більше не мали права брати участь. Цей документ підписали — і несподівано швидко погодили навіть ті, хто раніше завжди мав зауваження.
Паралельно стало відомо, що вона почала збирати компромат на директора. У неї не вийшло — бо компрометувати було нічого. Єдине, що вдалося зафіксувати — його запізнення на 15-20 хвилин.
Згодом її все частіше бачили в головному офісі. Вона вже поводилася по-хазяйськи, роздавала вказівки, а частина персоналу почала їй підлаштовуватись. Секретар, наприклад, возила її одяг з хімчистки й мила за нею чашки.
Здавалося, що місце керівника вже майже її. Але у день, коли мали передавати справи — з'явився один з головних акціонерів з іншою жінкою. Її призначили новою очільницею. У тієї вже був досвід у сфері нерухомості, і вона чітко розуміла, що робить.
А от стара знайома не змогла впливати на неї так само, як на попереднього керівника. Її перемістили до паперової роботи. Згодом вона звільнилась.
Вона, звісно, не зникла — з'явилася вже в іншому проєкті. Але це вже зовсім інша історія.
Минуло багато років, але той присмак — залишився. Впевненість, яка випереджала розуміння. Прагнення влади — без розуміння відповідальності. Усе, що вона хотіла — це визнання. Але найцінніший спосіб досягти його — не каблуки й міксери, а фаховість, людяність і повага до чужої праці.
