Є люди, які ніколи не визнають своїх помилок. Вони можуть заперечувати очевидне, спотворювати факти й шукати підтримки серед знайомих, аби тільки залишитися при своєму. Це не завжди прояв банальної впертості. Часто за такою поведінкою ховається глибший психологічний механізм — своєрідний захист від вразливості, страх виглядати слабким або некомпетентним. Розуміння цього не змінює суті: довести їм неправоту практично неможливо, інформує Ukr.Media.
Чому вони не визнають помилок?
Усі ми часом помиляємося — це нормально. Більшість людей, хоч і з труднощами, можуть прийняти чужу правоту, якщо аргументи переконливі. Але є категорія людей, для яких сам факт помилки — майже травма. Такі люди можуть щиро вірити, що завжди праві. І навіть коли стикаються з доказами зворотного, захищаються запереченням.
Причини можуть бути різні. Часто це коріння з дитинства, де за помилки карали, а право на слабкість не визнавали. Але копатися у витоках не завжди доречно, особливо якщо це робочі чи побутові стосунки. Важливіше прийняти факт: є люди, які не визнають власної неправоти, і вам, ймовірно, доведеться з цим жити.
З таким типом особистостей сперечатися — виснажливо і марно. Вони завжди знайдуть підтвердження власній думці. Якщо потрібно, перекрутять події, змінять «двічі два» на «вісім» і все одно залишаться правими. Їхня поведінка — не спроба образити вас особисто, а захист власної картини світу.
Як це виглядає на практиці?
Такі люди:
-
Часто змінюють підрядників або партнерів. Ніхто не може їм догодити.
-
Погано відгукуються про попередніх колег. Можливо, частково справедливо, але якщо «всі погані — я правий» повторюється постійно, це сигнал.
-
Складно реагують на критику, навіть конструктивну. Можуть на перший погляд здаватися відкритими, але з часом стає помітно, як вони «закриваються».
-
Висувають завищені вимоги — до себе й до інших. Часто кажуть, що все має бути ідеально, помічають дрібниці.
Варто пам'ятати: сама по собі кожна з цих рис ще не діагноз. Спостерігайте за загальною картиною. Якщо ситуації, де людина стикається з критикою чи необхідністю визнати помилку, щоразу завершуються запереченням очевидного — це підтвердження моделі «вічної правоти».
Що робити: два сценарії
Перший шлях — піти. Зміна середовища інколи єдиний спосіб зберегти психічне та фізичне здоров'я. Якщо після спілкування з такою людиною ви відчуваєте виснаження, злість, розгубленість чи сумніви у власній компетенції — це тривожний дзвіночок. Довге перебування у такій взаємодії руйнує самооцінку.
Якщо це можливо — завершіть співпрацю максимально професійно: доведіть справи до кінця, передайте проєкти, поясніть причину розриву як несумісність підходів, без емоцій і звинувачень. Скандали та «спалені мости» навряд чи принесуть полегшення, а можуть лише ускладнити ситуацію.
Другий сценарій — залишитися і адаптувати комунікацію.
Сліпо погоджуватись із кожною вимогою — хибний шлях. Це не тільки шкодить справі, а й підставляє вас особисто: якщо проєкт провалиться, винними зроблять вас. Ваша роль як фахівця — бачити ризики й пропонувати рішення, а не перетворюватися на «виконавця забаганок».
Оптимальна стратегія — запропонувати корисні ідеї так, щоб людина вважала їх своїми. Це складніше, потребує психологічної гнучкості та терпіння, але дає шанс зберегти стосунки й результат.
Практичні прийоми:
-
Ставте навідні запитання, які підштовхують до потрібного висновку.
-
Розвивайте їхні ідеї, демонструючи повагу: «Цікава думка, якщо трохи доповнити її таким варіантом, ми зможемо...».
-
Аргументуйте через вигоди, які вони цінують — навіть якщо вам вони здаються другорядними.
Пам'ятайте, така комунікація затратна. Закладайте додатковий час і сили, якщо вирішили залишитися. Встановлюйте особисті межі: чітко плануйте зустрічі, після складних розмов давайте собі відпочинок — прогулянка, спорт, спілкування з тими, хто вас підтримує.
І завжди документуйте домовленості. Фіксуйте все письмово: після дзвінків надсилайте підсумки листом, зберігайте листування в месенджерах, протоколи зустрічей — це ваша страховка і спосіб уникнути маніпуляцій.
Як зберегти власну стійкість?
Не варто ображатися на їхні слова чи звинувачення — це не оцінка вас, а прояв їхнього страху виглядати неправими. Щоб не розчинитися у чужій критиці, опирайтеся на власну оцінку роботи та зовнішній зворотний зв'язок: підтримку колег, записи власних досягнень, об'єктивні результати.
І важливо: залишайте місце для власних помилок. Навіть якщо ваш співрозмовник має схильність завжди бути «правим», це не виключає, що часом він справді може мати рацію. Ваша сила — у вмінні визнавати власні промахи. Це не ознака слабкості, а доказ професійної зрілості.
Маленькі кроки до визнання власних неточностей у безпечних ситуаціях формують навичку, яка допомагає залишатися стійким навіть у найскладніших комунікаціях. Це — здоровий контраст до тих, хто не визнає помилок, і водночас — ваша опора у збереженні власної цілісності.
