Чому ми ненавидимо одне одного, поки пенсійна система тоне

Я відкриваю жіночий форум. Це краще за будь-який серіал, бо сценарій пише саме життя, а рівень драми та взаємної ненависті такий, що іскри летять навіть через екран, інформує Ukr.Media.

Сьогоднішня тема — пенсії. Точніше, їхня неминуча відсутність у нашому з вами майбутньому.

Хтось дуже відчайдушний кинув у натовп просту математику: в країні десять мільйонів пенсіонерів, а мільйони молодих людей поїхали. Багато хто не повернеться. Співвідношення тих, хто працює, і тих, кого треба утримувати, вже нагадує перевернуту піраміду. На що ми розраховуємо?

І тут почалося.

Читати ці коментарі — як спостерігати за гладіаторськими боями людей, які б'ються за місце в шлюпці, хоча океан ще навіть не з'явився на горизонті.

Одні з гордістю заявляють, що все життя працювали «в білу», тому тепер вони мають аж по 10-15 тисяч гривень. Звучить самовпевнено, поки не згадаєш, що ці гроші з'їдає інфляція швидше, ніж ти встигаєш донести їх до каси супермаркету.

Інші відкрито зловтішаються: «Хріново працювали, раз пенсія три тисячі! Треба було не штани в НДІ протирати, а гроші заробляти».

Тут хочеться зробити паузу і просто подивитися в стелю. Звідки в нас ця свята віра в те, що держава — це такий ідеальний банк, куди ти кладеш роки свого життя, а потім знімаєш вершки?

У стрічці промайнула історія про викладача, який пішов на відпочинок понад десять років тому зі скромними, але відчутними на той час 650 доларами в еквіваленті. Зараз це менше ніж триста. Людина чесно грала за правилами, писала наукові роботи, не брала хабарів. А система просто знизала плечима і сказала: «Ну, курс змінився, буває».

І ті, хто зараз гордо тикає своїми офіційними зарплатами у 50 тисяч гривень, якось забувають, що через двадцять років ця сума може стати еквівалентом вартості двох походів за продуктами.

Але є й інша крайність. Ті, хто кричить: «Платити ЄСВ і податки не буду, все одно розкрадуть, пенсій не буде!».

Звучить як маніфест вільної людини, еге ж? Тільки є один нюанс.

Наш солідарний пенсійний фонд — це не скарбничка, куди ти відкладаєш особисто собі на старість. Твій сьогоднішній ЄСВ — це хліб і ліки якоїсь незнайомої бабусі прямо зараз. Відмовляючись платити, ти не караєш абстрактних чиновників чи систему в майбутньому. Ти буквально виймаєш гроші з кишені тих, хто сьогодні намагається вижити на мінімальні 2595 гривень.

Форумні стратеги, звісно, мають запасні плани.

Класика жанру — «куплю однушку і буду здавати». Чарівна українська мрія про бетонне золото.

Хтось влучно питає: а кому ви її будете здавати, якщо молодь виїжджає, а народжуваність падає? У відповідь летить геніальне припущення: «Навезуть мігрантів, вони зніматимуть».

Тобто план на старість — стати рантьє для умовних робітників з Бангладеш у післявоєнній країні. Звучить... амбітно.

Окремий вид мистецтва у цих дискусіях — це війна між тими, хто поїхав, і тими, хто залишився. «Змилися зі своєї неньки», «А ви сидіть там у своєму концтаборі».

Цей взаємний обмін люб'язностями показує одну сумну річ: ми настільки налякані власним майбутнім, що готові гризти одне одного вже сьогодні. Ті, хто за кордоном, підсвідомо шукають виправдання своєму від'їзду, малюючи все в чорних тонах. Ті, хто вдома, захищаються агресією, бо психіка не витримує щоденного тиску реальності.

Ми, сорокарічні, мабуть, перше покоління, якому доведеться визнати неприємний факт. Патерналізм закінчився. Його більше не існує.

Держава нас не врятує, скільки б ми їй не віддали. Але й обдурити систему, ховаючи готівку під матрацом, теж не вийде — інфляція зжере ці заначки ще до того, як у нас почнуть боліти суглоби. Ми опинилися в зоні ідеального шторму: демографія помножена на війну та економічну нестабільність.

Можливо, вихід не в тому, щоб кричати на форумах, доводячи, хто краще працював чи хто правильніше емігрував. І не в тому, щоб чекати на міфічних роботів зі штучним інтелектом, які нібито будуть заробляти нам на безбідну старість (так, там був і такий коментар).

Вихід у тому, щоб просто дорослішати. Прийняти думку, що гарантій немає. Взагалі жодних.

Заварюючи собі чай десь у тихій німецькій квартирі чи в київській багатоповерхівці під час тривоги, варто зрозуміти: наша старість буде виключно такою, якою ми зможемо її витягнути на власних плечах. Без ілюзій, без претензій до виховательок, і, головне, без очікування, що хтось нам щось винен.

Це трохи лякає, звісно. Але в цьому є якась дивна, майже п'янка свобода.