Великі прориви — це казка для наївних? Звідки ж тоді узялися всі ці інновації навколо?

Мені сорок чотири, я начебто непогано орієнтуюся в цьому світі, пишу тексти, можу підтримати бесіду про штучний інтелект чи кризу традиційних медіа. Але якщо завтра трапиться апокаліпсис, я не зможу зробити найпростішої речі. Наприклад, звичайного олівця, інформує Ukr.Media.

До цієї думки мене підштовхнули міркування американського економіста Леонарда Рід. Він запропонував простий уявний експеримент, який швидко збиває пиху з будь-якого сучасного інтелектуала. Зробити олівець — це добути й обробити графіт, знайти потрібне дерево, виготовити гуму, розібратися з металевим кріпленням. Якщо чесно, у дикій природі я б здався ще на етапі пошуку графіту.

Ми, такі розумні й технологічні, насправді тотально відірвані від процесів, які створюють наш комфорт. Від канцелярії і замороженої курки в супермаркеті до автомобілів, якими ми керуємо. Біолог Марк Пейгл називав це "співати в караоке". Ми просто використовуємо те, що написали, зіграли й виробили інші люди, не маючи жодного поняття, як воно працює.

Але перш ніж впадати в кризу і гуглити найближчі курси столярів (будемо відверті, ви туди не підете, як і я), давайте подумаємо: а чи було колись інакше?

Більшість наших життєвих правил — це просто спадок, який ми тягнемо за собою з аргументацією "ну, так історично склалося". Але якщо ми лише великий еволюційний кавер-бенд, який без кінця переспівує чужі хіти, як людство примудрилося винайти стільки дійсно видатних штук?

Нам подобається вірити в міф про самотнього генія. Ця класична голлівудська картинка: сидить людина в темній кімнаті, страждає, п'є дешеву каву, і раптом — бац! — спалах осяяння.

Пейгл з усмішкою руйнує цю романтику. Великих проривів практично не існує. Вся людська геніальність — це дуже прозаїчний, майже лінивий процес із трьох кроків: скопіюй, трохи зміни, скомбінуй з чимось іншим. Це та сама схема, за якою ДНК розважається вже мільярди років. Копіювання з помилкою (модифікація), плюс схрещування непоєднуваного.

Навіть Томас Едісон не винайшов лампочку в пориві божественного натхнення. Він просто взяв попередні версії і монотонно перебирав матеріали для нитки розжарювання, поки одна з них не перестала перегорати в перші ж секунди. Більшість таких "мутацій", звісно, виявляються сміттям. Але коли достатня кількість людей одночасно колупається в одній і тій самій проблемі, технологія зі скрипом, але повзе вперед.

Тут, щоправда, виникає кілька незручних питань до пана Пейгла і до нас самих. Якщо все — лише копія та модифікація, то чи не переоцінюємо ми поняття "прогрес"? Можливо, ми просто нескінченно перетасовуємо одну й ту саму колоду карт, називаючи це інноваціями? Якщо ми лише компілюємо старе, чи здатні ми взагалі на принципово нове рішення, коли зіткнемося з кризою, для якої ще немає "базового коду"?

І ось тут ми підходимо до сьогодення. Як цей метод "копіпасту і легкого тюнінгу" працює у XXI столітті?

З одного боку, інтернет мав би зробити нас всесильними. З іншого — він робить нас лінивими. Якщо ми остаточно делегуємо функцію мислення пошуковикам (а тепер ще й чат-ботам), ми ризикуємо втратити здатність до тієї самої "модифікації". Адже щоб щось вдало змінити, треба хоча б мінімально розуміти контекст.

Проте є й інший бік медалі. Глобалізація створила таку щільну мережу зв'язків, якої еволюція ще не бачила. Можливо, колективне несвідоме, справді здатне згенерувати рішення для глобальних проблем — від зміни клімату до бідності.

Але і тут мій внутрішній скептик не дає спокою. Чи дійсно ця гіперзв'язність робить нас розумнішими? Чи, може, вона просто дозволяє невдалим ідеям і відвертій дурості поширюватися планетою за секунди, замість того, щоб померти в одному ізольованому племені? Ми будуємо глобальний супермозок чи просто гігантську ехо-камеру, де мільярди людей одночасно співають в караоке одну й ту саму фальшиву ноту?

Я не маю відповідей. Та й не впевнений, що вони є в когось із тих, хто гучно обіцяє змінити світ зі сцени чергової технологічної конференції.

Ми всі стоїмо на плечах гігантів, які, своєю чергою, стояли на плечах інших, менш відомих хлопців. І в цьому немає нічого принизливого. Зрештою, це знімає з нас тягар необхідності бути унікальними геніями щосекунди. Можна просто робити свою справу, намагаючись покращити те, до чого дотягуються руки.