Двоє поважних американців, Джек Зенгер та Джозеф Фолкман, витратили купу часу і написали цілу книгу про лідерство. Вони проаналізували дані 160 тисяч працівників з різних компаній, щоб дійти висновку, від якого хочеться просто меланхолійно ковтнути кави: у поганих начальників люди працюють так собі, а у хороших — значно краще, інформує Ukr.Media.

Звучить як чергове епохальне відкриття в дусі британських вчених, але цифри там і справді цікаві. За їхніми даними, ті, кому не пощастило з босом (нижні 10% рейтингу адекватності), демонструють на роботі ентузіазм на рівні мертвого опосума. Натомість команда по-справжньому класного керівника готова мало не гори звернути.

Але що робить керівника «класним»? Автори дослідження ділять начальників на два табори. Перших вони делікатно називають «драйверами». Це ті хлопці й дівчата, які вміють вичавлювати результат, ставити захмарні цілі й дивитися на тебе так, що ти йдеш і робиш неможливе, по дорозі забуваючи, як звати твоїх родичів і що таке вихідні.

Другий тип — «покращувачі». Такі собі корпоративні терапевти. Вони тримають руку на пульсі твоїх тривог, емпатують, дають максимально обережний фідбек і загалом роблять так, щоб в офісі пахло лавандою, довірою та психологічною безпекою.

Здавалося б, вибір очевидний. Будь-яка нормальна людина, якщо її запитати десь у п’ятницю ввечері, скаже, що краще працювати з емпатійною душкою, ніж із зацикленим на KPI термінатором. Та й самі управлінці часто думають, що секрет лояльності — бути для всіх милим і пухнастим.

Але статистика — річ безжальна і трохи іронічна. Зенгер і Фолкман підрахували, що чисті «драйвери» забезпечують максимальну залученість команди лише у 9% випадків. Не густо, погодьтеся. Люди банально вигорають від постійного тиску.

Проте увага: ідеальні, розуміючі «покращувачі» дають мізерні 6,7%. Тобто керівник, який тільки те й робить, що глибоко розуміє твої тонкі душевні налаштування, зрештою демотивує ще більше, ніж той, хто просто жорстко вимагає виконання плану.

Читаючи це, я зловив себе на думці, що жодна з цих крайнощів не життєздатна в ізоляції. Секрет криється у тому балансі, якого ми всі так лінуємося досягати в повсякденні. Цифри показують, що коли керівник примудряється бути і вимогливою занозою, і адекватним наставником одночасно, рівень задоволеності команди стрибає до 68%.

Схоже, людська природа влаштована так, що нам необхідні і жорсткі дедлайни, щоб не розкисати, і відчуття підтримки, щоб не збожеволіти від тих самих дедлайнів.

Автори порівнюють ці два підходи з веслами. Якщо гребти тільки емпатією — кружлятимеш на місці, вислуховуючи нескінченні рефлексії колег. Якщо тільки жорсткими вимогами — теж кружлятимеш, але вже під звуки масового звільнення.

Гребти доводиться обома веслами з однаковою силою. Навіть якщо іноді хочеться просто кинути їх у воду, лягти на дно човна і дивитися в небо.