"Моя мама пишається мною так само, як і батьком"-Анатолій Солов'яненко-молодший

У свій час видатний оперний тенор Анатолій Борисович Солов'яненко, будучи Народним артистом СРСР і лауреатом Ленінської премії, вважав Національну оперу своїм головним театром в житті. Його син Анатолій Солов'яненко – молодший став головним режисером-постановником цього театру і трудиться на цьому терені вже багато років. Прийшовши в театр в 20-річному віці на стажування він так в ньому і залишився, пройшовши шлях від стажиста до головного режисера.

- Анатолію Анатолійовичу, у вашому нинішньому віці, тобто в 35, ваш батько отримав лише звання заслуженого артиста України, ви стали народним артистом України в 28. В цьому ви випередили батька?

- Не забувайте, що батько прийшов у театр в 31 рік, а я в 20 років. Белла Руденко, наприклад, у 27 була вже народною артисткою СРСР, Стефан Турчак ще до 30 років став головним диригентом Національної опери України, а Ігор Безгін в 27 років був генеральним директором Театру ім. Франка. Тому вікові паралелі не зовсім доречні. А до своїх 28 років мій репертуарний лист (список поставлених опер і концертів, державних заходів – прим. авт.) був на дев'яти аркушах. Повірте, це дуже не мало.

- А в якому віці вам стала цікава оперна музика?

- Батько ніколи не нав'язував ні мені, ні брату якусь професію, він хотів лише, щоб ми обидва стали професіоналами в тій справі, яку любимо. І я в цьому змісті щаслива людина, тому що те, що я займаюся не роботою, а улюбленою справою, це частина мого життя. Я живу цікаво і отримую задоволення від того, що в мене все виходить. Я сам в 13 років попросив, щоб батьки знайшли викладача по грі на фортепіано. На якомусь етапі я дуже зацікавився оперною музикою: слухав записи, ходив у театр. Моїм педагогом стала дочка Анатолія Кочерги (відомий оперний бас) – Ірина. Вона займалася зі мною три роки, але потім поїхала в Канаду, а я почав займатися вокалом з Віктором Миколайовичем Курячим. Він, разом з дружиною Тамарою Григорівною, яка була концертмейстером у його класі, присвятили мені майже 7 років активних занять.

- Але зараз ви не співаєте?

- Ні, але я радий, що цей етап у моєму житті був – це мені багато дало для того, чим я зараз займаюся. Я розумію, що відбувається у співака всередині, коли він співає, тому мені легко контактувати з вокалістами. Я займався вокалом п'ять років. До вступу в консерваторію, а коли мене не взяли все одно продовжував займатися. А потім, коли батька не стало, мама не працювала, бабуся була дуже старенька, я змушений був піти працювати і залишив спів. До того часу я закінчував юрфак і навчався в інституті культури. А в консерваторію я все ж вступив на кафедру режисури музичного театру.

- Яку оперу ви поставили ставши режисером Національної опери?

- Коли у мене в театрі з'явилася можливість вибирати, для мене пріоритетним був український національний репертуар. Я поставив оперу "Мойсей" Мирослава Скорика, "Ярослав Мудрий" Георгія Майбороди, "Наталку Полтавку" Миколи Лисенка та "Запорожця за Дунаєм" Гулака-Артемовського. Крім цього, ще італійські опери "Норма" Белліні, за яку я удостоєний Шевченківської премії, "Дон Карлос" Дж. Верді. З оперою "Дон Карлос" ми гастролювали в минулому році на європейському фестивалі "Оперні дні на Сааремаа". І, вперше за всі роки незалежності України, ми на одному з найпрестижніших театральних фестивалів показали "Наталку Полтавку".

- А про яких виставах в майбутньому ви мрієте, як режисер?

- Якщо говорити про плани, то у мене є ідея вечора одноактних комічних опер – у першому відділенні "Служниця-пані" Перголезі, а в другому - "Джанні Скіккі" Пуччіні, хоча це ще не обговорювалося на колегії головних спеціалістів театру і, не знаю, чи буде підтримана колегами. Мені здається, трагедій і драм предостатньо в нашій сучасній повсякденному житті, і, прийшовши в театр, глядач хоче побачити, щось веселе, життєрадісне і життєстверджуюче. Тому, мені здається, що ця ідея має право на життя. Крім того, до 150-річчя театру, яке ми будемо відзначати через два роки, я мрію поставити "Тараса Бульбу" (опера Миколи Лисенка).

- З нагоди сьогоднішньої дати ви можете пригадати якийсь з дитячих днів народження?

- Найсумнішим, напевно, був мій день народження в 1986 році. Мені тоді виповнилося шість років. Я мирно копався в пісочниці, адже ще ніхто не знав, що 26 квітня вибухнув реактор на Чорнобильській АЕС. Але батькові про це хтось по секрету сказав, і мене буквально з цієї пісочниці відвезли на літак, що прямував до Донецька. Там у родичів я пробув цілий місяць, а потім мене відправили туди ще на півроку.

- Коли Анатолій Борисович Солов'яненко співав на сцені, ваша мама обов'язково сиділа в партері, не пропускала жодної вистави. Така у ваших батьків була традиція. На ваші вистави вона ходить?

- Звичайно ходить і пишається мною так само, як і батьком.