Доживши до сорока з гаком, я думав, що мене вже важко здивувати креативом вітчизняних піарників. Читаєш новини, п’єш свою ранкову каву, і ніби все йде за звичним сценарієм. Але свіжий анонс святкування Дня Києва 31 травня на Кільцевій дорозі змусив мене двічі перечитати новину.

Здалося, ніби хтось вирішив екранізувати якийсь химерний постмодерністський роман, намішавши в нього все, що лежало під рукою.

Меню заявлено таке: фіксація національного рекорду з поїдання найбільшого торта, виступ Павла Зіброва з хітом «Вуса-бренд», військовий оркестр Нацгвардії. І десь між усім цим святом життя — збір коштів на хірургічні операції та титанові імпланти для ветеранів.

Маркетологи спробували втиснути в один пресреліз усю еклектику нашого часу. Але якщо зняти з цього глянцеву обгортку, залишається майже фізично відчутний післясмак. І він зовсім не солодкий.

Економіка святої індульгенції

З віком мимоволі починаєш рахувати гроші, навіть чужі. Особливо коли поруч стоять слова «розваги» та «благодійність». Скільки взагалі коштує спекти найбільший в Україні торт? А змонтувати сцену просто неба, забезпечити звук, світло, оплатити гонорари артистам?

Цікаво, як цей бюджет корелює з тією сумою, яку організатори планують зібрати у пластикові бокси. Ті самі бокси, куди кидатимуть дрібні купюри люди, що прийшли на центральну площу торгового центру за безкоштовним десертом.

Збоку це виглядає як класична купівля індульгенції. Ми тут, мовляв, влаштовуємо гучні гуляння, але ж поставили скриньку для поранених — отже, ніхто не посміє дорікнути нам за бенкет під час самі знаєте чого.

Битва за халявний крем

Людська природа незмінна. Будь-яка безкоштовна роздача їжі — чи то в нас, чи деінде у світі — рідко обходиться без штовханини. Це не чиясь конкретна провина, просто біологія натовпу, що реагує на слово «безкоштовно».

Але від самого візуального ряду стає трохи ніяково. Травневе сонце, натовп штурмує гігантський бісквіт, і все це на фоні банерів реабілітаційного центру TYTANOVI. Ті, хто залишив своє здоров’я в окопах, де немає ні тортів, ні торгових центрів, потребують імплантів. А тут співгромадяни б’ються за халявний крем під ліричну пісню про «Жінку, що кохаю я».

Цікаво, що відчуватимуть ветерани, якщо опиняться на цьому заході й дивитимуться на цю битву за цукор. Сюрреалізм чистої води.

Музичний супровід абсурду

Окремий вид естетичного дисонансу — військовий оркестр. Національна гвардія на комерційному майданчику ТРЦ, яка лупить естрадні хіти, забезпечуючи музичний супровід для розважального шоу. Залишається відкритим питання, де саме проходить та тонка межа між популяризацією армійських інституцій та перетворенням військових музикантів на аніматорів, чия задача — просто підігріти публіку перед сезонними розпродажами.

Звісно, захід обов’язково відбудеться. Торт розріжуть, пісні заспівають, якусь суму для ветеранів точно зберуть. Стрічка в Instagram зарябіє яскравими фотографіями, а піарники розішлють переможні звіти.

Але коли дивишся на це все в тиші, залишаються питання. Оце поєднання глибокої людської трагедії з гіпертрофованими розвагами — це ознака того, що ми навчилися жити повноцінним життям попри все? Чи, можливо, ми просто досягли абсолютної досконалості в мистецтві відвертати очі, прикриваючи прірву між двома паралельними світами шматком гігантського торта?