Навесні 199... року прийшла до нас на підстанцію нова співробітниця. Ніжне створення зростанням метр сорок, з тоненьким дівчачі «хвостиком на потилиці, білими кучерями на висках, в маленьких круглих окулярах. Звали це диво – Юленька, передає Ukr.Media.
Юленька не пила, не курила, не лаялася матом, про чоловіків взагалі страшно було подумати... Отакий десятирічна дитина в зграї виїзних волков. Розмовляла Юленька тонким-тонким голоском і, майже відразу, отримала прізвисько «мишка».
Мужики в присутності Юленьки знітилися і губилися. Навіть страшна людина-гора, доктор восьмий бригади Прагин, володар чорного поясу карате, вагою сто шістдесят кілограмів, розмовляв виключно матом. При вигляді Прагина тремтіли будь хулігани, буйні алкаші – плакали і забивалися в самі темні кути.
Уявити собі розгніваного Прагина взагалі було страшно... Правда Прагина дуже любили діти і собаки, і зовсім його не боялися... Побачивши Юленьку, Прагин червонів, бліднув, ставав винятково ввічливим і серйозним, весь час намагався пригостити її чимось смачненьким – цукерками або морозивом і при першій можливості брав її в ніч третім номером на восьму бригаду (працював він з постійним фельдшером Ігорьком), та негайно укладав спати. «Напрацюється ще дитина, нехай поспить» – пояснював Прагин начальству і сперечатися з ним ніхто не наважувався.
Незважаючи на малі габарити, фельдшером Юленька була класним, все вміла, нічого не боялася, працювати з нею було легко і приємно. Поступово Юленьку стали ставити на одну бригаду, але виключно на денну полусуточную. Якби хто наважився залишити «мишку» в одну ніч... Прагин б його вбив...
Ніжне, повітряне створення...
Працював я як завжди в «одинаре» на рідній двадцять другий бригаді. Після обіду отримав виклик на перевезення «сотряса» з травмпункту, приїхав, занурив хворого, запросив місце... Віталік як завжди був на кермі, у повної бойовій формі і протягом п'ятнадцяти хвилин ми доставили страждальця в найближчий «комбінат здоров'я».
У лікарні було два прийомних відділення. В одному корпусі – терапія, неврологія, гінекологія та інша лабуда, а в іншому – хірургія і травма. Здав хворого без проблем і сів писати картку за скляною загородою для сестер, за їх столом. З коридору мене не було видно...
Відчинилися двері і в приймач просочилася Юленька, ведучи під ліктик бабусю.
— Швидка, чого веземо?!! – пролунало з далекого кінця коридору.
— Бабуся, холецистит... — відповів ледве чутний писк.
— Чекайте!!.. Хвору посадіть на кушетку в коридорі!
— Добре. Чекаємо...
Через п'ять хвилин з надр приймального висунувся хірург. Типовий хірург... Величезна товста чолов'яга з волохатими грудьми і руками, товстенною золотим ланцюгом на шиї, нахабною мордою і бичком в зубах. Сорочка операційника туго обтягувала товстий живіт і була заправлена в штани. Правою рукою хірург ліниво почесивал волосся на грудях у вирізі операційника...
— Чуєш дівчинка, ми закриті – сказав членисторукий «друг»- я хворого не прийму...
— Але центр дав місце до вас...
— Блін, комашка, ти чо погано чуєш?
— Не сваріться, будь ласка, я зараз подзвоню на центр і все з'ясую...
— Давай, давай, дрібна, дзвони.
Я з цікавістю прислухався до розмови, відклав карту і ручку в бік і прикидав, чи не час втрутитися. Але події стрімко брали цікавий оборот і втручання не знадобилося...
На стіні в коридорі висів телефон. Юленька набрала номер старшого лікаря, доповіла йому ситуацію, вислухала відповідь і повернулася до хірурга:
— Центр говорить незабаром ви відкриваєтеся, старший лікар велів залишити хвору, скажіть будь ласка, хто приймає?..
— Так ти, блін, шмакодявка, я е... твій центр і твого старшого лікаря, наберуть на швидку м...по оголошенню, не знають ні х... й слухати не вміють, забирай бабку і пішла звідси на х...!!!!!
Я майже схопився з-за столу і тут на весь приймач пролунав крик. Я навіть уявити собі не міг, що у «мишки» є такий командний голос:
— Е....й ти в рот і вуха распрему...бл....їм прое...їм зле...їм оху...ший пі...юк прое...ш опі......ший від власної зломуд....ти стоїш м...до плішивий, несеш х...ю аж вуха в'януть, я вже від цієї х...ні ох...ла на х..., говори прізвище гнида і не виє....ся сука мохнорилая!!!
Юлька підскочила до хірурга, відтягнула на животі штани, сунула туди згорнутий трубочкою «сопроводок» і відпустила гумку. Гумка дзвінко луснула по товстому животі. Хірург гикнув і ледве чутно пробелькотів прізвище. Юлька вискочила з приймального, голосно грюкнувши дверима. Зі стелі посипалася штукатурка. У приймальному запанувала тиша... Чутно було, як шелестить бичок, падаючи на підлогу з рота хірурга...
Я встав з-за столу, обійшов перетворилася в соляний стовп хірурга і рушив на вихід. Особа у хірурга було таким, ніби він побачив чорта або інопланетянина...
На ґанку приймального нікого не було. Трохи віддалік стояв мій «РАФ», Віталік сидів за кермом і курив.
— Чуєш, чого з Юленькой сталося? Вилетіла з приймального, як ошпарена, стрибнула в «пепелац» і рвонули вони звідси як на пожежу...
— Хрін його знає, Віт, потім спитаємо. Поїхали...
Ближче до ранку ми привезли туди ще одного хворого, саме до хірурга. Хірург сидів сумний у своїй оглядового, під оком у нього наливався гігантський фінгал... На столі перед ним лежали розірвана на дрібні шматочки золота ланцюг і «сопроводок» на мужика з проривної виразкою. Прізвище доставила «сопроводке» була – Прагин...
О шостій ранку я сидів у їдальні і заварював чай. Увійшла Юленька.
— Можна я з вами посиджу, чайку поп'ю? Серьога мене, як завжди, залишив спати, але не спиться чогось...
— Юленька, ти ще питаєш.
Я заварив другу кварту і витягнув з кишені шинелі пачку печива.
— Юленька, ну я від тебе не очікував...
— Чого?
— Як ти хірургів ганяєш, ...ну даєш, блін...
— Ти чув?
— Я за стійкою сидів, вискочити не встиг.
— Ой, тільки хлопцям нашим нікому не кажи. Гаразд?
— Гаразд, не скажу.
А я нікому і не сказав!
P. S. Юлія Миколаївна Прагина закінчила інститут, ординатуру і стала лікарем – гінекологом. Зараз працює у великій клініці, оперує і іноді чергує з приймального відділення. Хворих приймає без звуку, сама каталася. Але не дай Бог їй нахамити. Таке почуєте... Бажаючі є?
