Чого ми чекаємо, купуючи квиток на історію про поп-ідола? Психологічного препарування генія? Чесної розмови про ціну слави? Чи нам просто кортить дві години посидіти в темряві, похитуючи ногою в такт пісням, під які колись танцювали на шкільних дискотеках?

Останні років сім, десь із моменту, коли «Богемна рапсодія» зібрала свій мільярд у прокаті, правила гри стали ясними. Успішний байопік — це не кіно. Це ідеальний механізм для накачування стримінгів і цементування спадщини. Правовласникам треба продавати старі каталоги новим поколінням. А родичам покійних зірок — підтримувати ілюзію святості, інакше вони просто заберуть права на пісні.

І ось ми маємо «Майкла» — довгоочікуваний байопік про Джексона. І це, мабуть, абсолютний апогей формату «кіно як маркетинговий інструмент».

Слон, якого не пустили в кімнатну

Майкл Джексон був не просто видатним артистом. Він був одним із найскладніших, найхимерніших явищ поп-культури. Трудоголік, схиблений на славі, дитина, в якої ніколи не було дитинства, живий тест Роршаха на тему раси і сексуальності. А ще — людина, яку роками звинувачували в педофілії та речах, від яких холоне кров.

Так от, у фільмі «Майкл» про це — анічичирк.

Усі ті скандали, суди і звинувачення, які визначили останні десятиліття його життя (і для багатьох назавжди стали синонімом його імені), просто стерті гумкою. Кажуть, спочатку зняли довгу, похмуру версію, яка торкалася цих тем. Але потім юристи родини Джексонів згадали, що угода з його першим обвинувачем, Джорданом Чендлером, забороняє обом сторонам публічно говорити про деталі.

Замість цього творці вирішили закінчити фільм на тріумфальній ноті епохи Thriller. Це трохи нагадує рішення завершити біографію капітана «Титаніка» в момент, коли він радісно піднімається на капітанський місток і дивиться на сонце. Якщо ви раптом прилетіли з іншої планети і не знаєте чим усе закінчилося, то подумаєте, що далі на Майкла чекала спокійна старість на ранчо з альпаками.

Справи сімейні

Щоб зрозуміти, як зліплене це кіно, достатньо поглянути на титри. Частина родичів виступила продюсерами і радісно дала добро (наприклад, сини Прінс та Бланкет). Інші, як донька Періс чи сестра Джанет, демонстративно відсторонилися.

Те, що лишилося на екрані — це такий собі дорогий відеокліп-панегірик. Сюжету як такого небагато, екранний час забитий студійними сесіями та монтажем стадіонів, що ревуть. Племінник Майкла, Джафар Джексон, дуже старанно копіює дядька. Він видає правильні рухи, правильні вокальні зітхання, але, ясна річ, спіймати ту магнетичну, майже потойбічну енергію справжнього Майкла неможливо.

Справжнє відкриття — це 12-річний хлопець на ім’я Джуліано Вальді, який грає юного Джексона. Він якимось дивом передає цей моторошний стан надзвичайно обдарованої дитини, яка починає розуміти, що за талант доведеться розплатитися власною свободою і нормальною психікою.

Увесь конфлікт у фільмі, вся темрява і причини майбутніх зривів Майкла повішені на одного зручного цапа-відбувайла — його батька Джозефа (Колман Домінго). Так, Джозеф був тираном. Фільм прямо тицяє нас носом: ось батько каже йому «ти або переможець, або лузер» (ага, от чому він так помішався на рейтингах продажів!), а ось батько називає його «великим носом» (ну, ви зрозуміли, до чого це призведе в кабінеті пластичного хірурга). Це зручно — звалити всі демони на суворого батю з Ґері, штат Індіана, який просто хотів витягти родину зі злиднів.

Але найсмішніше в цьому кіно — це фігура рятівника. Знаєте, хто допомагає Майклу вирватися з-під батьківського контролю? Адвокат Джон Бранка. Який, от диво, сьогодні є співрозпорядником спадщини Джексона. Тобто людина буквально спродюсувала фільм, де виставила себе світлим лицарем від юриспруденції. Коли актор з серйозним обличчям видає репліки в дусі: «Майкле, тобі треба записати кілька вбивчих демок», хочеться трохи протерти очі від цього ярмарку марнославства.

Магія натовпу

Чи є у Майкла якесь внутрішнє життя поза музикою? Нам показують, як він читає «Пітера Пена», спілкується з тваринками («Вони не улюбленці, вони мої друзі!») і роздає іграшки хворим дітям. Він тут не жива людина з протиріччями, а святий мученик від поп-музики. Історія пласка, як фанера.

Але тут я маю зробити крок назад і визнати одну річ. Дивитися таке кіно в напівпорожньому залі для преси, скептично сьорбаючи каву — це одне. А от коли це вийде в широкий прокат... У залі, повному фанатів, коли з колонок вдарить бас Billie Jean, люди будуть підспівувати, плакати і танцювати в проходах. Я колись так само кривився від сценарію «Богемної рапсодії», поки не побачив, як звичайні глядачі виходять із залу абсолютно щасливими, а потім тижнями крутять Queen у навушниках.

Перед титрами на екрані з’являється напис: «Історія триває». Продюсери ніби натякають на сиквел. Це звучить як поганий жарт. Зняти продовження означало б показати судові зали, параною, залежність від препаратів і фінал із зупинкою серця у 2009-му. Хто купить попкорн на такий сеанс?

Я не знаю, як сприймають Джексона двадцятирічні. Для них він — фігурка з минулого, чиї пісні досі грають на Гелловін. Вони живуть у світі, де кумирів «скасовують» за один невдалий твіт, а звинувачення 1993 року, які тоді здавалися чимось немислимим, сьогодні сприймаються як частина звичного інформаційного шуму.

Цей фільм їм нічого не пояснить. «Майкл» — це не брехня, але й точно не правда. Це стерильна, комфортна напівтемрява. І, мабуть, нам доведеться самим вирішувати, чи достатньо нам просто гарної музики, щоб не ставити зайвих запитань.