Ви лежите, наче під склом — очі відкриті, свідомість працює, а тіло… ніби його немає. І раптом ви відчуваєте що щось сидить у вас на грудях. Не кіт. Не сусідка з третього поверху. Ні — щось, що не має права бути тут.
Хтось бачить старого з бородою, хтось — кота розміром з холодильник, а декому навіть невидимий охоронець рятує життя. Ми зібрали реальні розповіді людей, які зазнали цього жаху, і пояснення тих, хто вирішив, що все це — лише «проблеми зі сном». Так, саме так — лише. Якщо ви вважаєте, що ваш мозок просто знудився і вирішив зняти фільм жахів у вашій голові, то, можливо, ви праві. Але що, якщо ні?
Обличчя нічного гостя
Найчастіше — душать. Без слів, без попередження. Просто: бац — і ви вже не господар своєї плоті. А іноді… іноді він показує обличчя. І ось тоді починається справжнє жахіття:
«Розплющую очі й бачу: наді мною схилився дідок із довгою білою бородою. Хочу закричати, а голос зник... Мама сказала, що домовик так нас проганяв із чужого місця».
А ось інша історія — сімейна реліквія, що передається разом із квартирою:
«Домовик (величезний волохатий мужик) так душив мою прабабусю й бабусю... Потім у тій квартирі — мою тітку».
Попередження чи знак змін?
За народним повір'ям, якщо дух прийшов — треба запитати: «До лиха чи до добра?». Але коли ви не можете ані крикнути, ані моргнути, ані навіть зірвати ту довбану подушку з обличчя — питання стають абстрактними. Деякі вважають: якщо домовик показався — готуйте чорну стрічку. Але є й оптимісти.
«Це не на лихо, просто до низки змін. Мене так перед весіллям душив. Я його не бачила, АЛЕ відчувала. Взяла його за руки, а зап'ястя тонкі, як у дитини! Кажу, що не треба мене лякати!».
Так. Вона взяла за руки того, кого не бачила. У стані паралічу. І сказала йому: «Не треба мене лякати». Якщо це не героїзм, то я не знаю, що ще.
А іноді цей «гість» — це ангел-охоронець у формі страху:
«Прокинулася від того, що вхідні двері відчиняються... Раптом, мене притиснуло до ліжка, з такою силою, що поворухнутися не могла, і почула тихий шепіт: не вставай... Той, хто увійшов, оглянув квартиру й швидко вийшов. Згодом з'ясувалося, що квартиру зламав злодій».
Тож, можливо, ваш «домовик» — це просто нічний охоронець, що не вміє говорити, але вміє вас тримати.
А що каже наука?
Тепер — для тих, хто вірить у МРТ більше, ніж у мамині казки. Науковці кажуть: це сонний параліч — стан, коли ваш мозок вже на роботі, а тіло все ще в режимі «сплячої красуні». Ви усвідомлюєте все, але не можете ані моргнути, ані крикнути. І в цей момент ваш напівсплячий мозок, наче п'яний, малює вам гостей: тіні, шепоти, тисне на груди…
І ось тут — коментар, який, мабуть, написав хтось, хто ніколи не відчував, як його душить «невидимий дід з бородою»:
«Чи то люди справді хочуть вірити в дива, чи то дурні від народження. Людині легше виправдати свою безграмотність містичною сутністю, ніж дізнатися, що й чому».
Неважливо, чи ви вірите в домовиків, у сонний параліч чи в те, що ваша прабабуся час від часу приходить до вас — пережиті відчуття реальні. Вони лишаються в пам'яті, наче шрами після бою з тим, чого не мало бути.
І, можливо, саме тому ми й продовжуємо шепотіти в темряві: «Хто ти? До лиха чи до добра?» — навіть коли знаємо, що відповіді не буде. Або… буде. Просто не такою, як ми чекаємо.
